Буря в склянці води - Вітаутас Петкявічюс

Він скочив на стіл, звівся на задні лапи й по-дружньому, поклавши передні лапи на плечі королівського намісника, лизнув у його знатний ніс, а губернатор від такої несподіваної люб’язності весь спітнів, посунувся вниз, і його заціпило.

— Годі, Ганнібале, — попередив лева Рапас. — Якщо в пана руки й справді чисті, він одразу ж відпустить нас із в’язниці, — промовив басом і на всяк випадок дмухнув вогнем із рота.

— Ви, певне, жартуєте і прийшли запросити мене у мандрівний цирк? — все ще сподівався викрутитися королівський намісник.

— Гаразд, — далі напускав туману Рапас і витяг з рукава гадюк: — Може, вам свіжини? — Потім почув гул мотора й пожвавішав: — Коли так, я починаю: Напасе, відгукнись! — Він махнув рукою в бік вікна, і його оповив дим. — Напасе, кому я кажу?!

— Мені! — відповів голос брата за вікном.

Переляканий губернатор, визирнувши у вікно, побачив ще одного капітана далекої плавби, який приїхав ролс-ройсом, позиченим у купця Макт-Камари на кілька годин.

Від цього видовиська зникло будь-яке бажання чинити опір і сперечатися.

— Випустіть! — скрикнув він. — Одразу ж всіх трьох! Усіх чотирьох! І капітана, і привида, і його друге чи трете Я випустіть! Живих і неживих, вільних і полонених… —. Після цих слів він знепритомнів і сів на підлогу в кутку, бо гепнутись на повен зріст у бік лева побоявся.

Коли до його кабінету через кілька хвилин збіглися всі три брати й керівник повстанців Чінга Чанга, ніхто в палаці не насмілився заступити їм шлях.

— Ти, Крапасе, на коня — і галопом у порт, а ми на машині — в джунглі. Треба поспішати, поки вони не опам’яталися. Зустрінемося в затоці коло гирла!

— Вперед, герої! — каркнула Гава і, показуючи шлях, полетіла першою.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
або КРАХ ВЕЛИКОГО ДЕТЕКТИВА

Цілком таємно, прочитавши, одразу поверніть у бібліотеку!

Перша сутичка

У Бімбамбулу Буфало Білл не приплив, не приїхав, і просто висадився десантом з великою кількістю слуг, автомобілів, з кількома мішками паперових грошей, які називаються доларами.

Тепер цього шпигуна не впізнала б і рідна мати: вдаючі із себе новоспеченого мільйонера, він був одягнений в новий смокінг, у сірі в смужку штани, в білу жилетку, білі гетри й чорний блискучий котелок на голові, хоч термометр у той час показував двадцять п’ять градусів тепла. В кутику губ димилася гаванська сигара, а на новісінькому форді було написано: «Фірма «Біл і К°» платить тільки готівкою!»

За ним їхало кілька вантажних машин, і з них роздавали добросердечним тубільцям маленькі пакетики, в яких були в блискучих срібних обгортках цукерки, брусочки мила, жувальна гума і тютюн. Резиденція прибулих тимчасово називалася «Весела Мері», а поряд з нею вже здіймався багатоповерховий хмарочос, у тіні якого розкинувся великий, мов озеро, басейн, у якому плавало кілька лебедів з підрізаними крилами, щоб не полетіли, білизною світилися вимощені камінцями стежки.

Буфало Білл прибув, познайомився з обставинами і вже хотів затягти: «Оля-а-а-а! Оля-а-а-а!..» — та вчасно згадав, хто він тепер, а тому дуже поважно сказав:

— Рой, повстання — чудова справа: що більше людей стріляється, то дорожчими стають наші товари.

— Це правда, але ж ми пообіцяли англійцям, що на острові пануватиме спокій, — несміло заперечив Макт Рой, який тепер виконував обов’язки заступника й особистого охоронця Білла.

— А ми якраз і вхопимося за той їхній спокій.

— Яким чином?

— Бачиш, хлопчику, ті старі розбійники вже майже поживилися своїми колоніями, а ми й гупнемо їм у спину, але так, щоб більший шматок вискочив з їхньої горлянки.

— О’кей! Мені ця гра подобається, — зрадів Макт Рой.

— Далеко підеш, малюче!

В цей час мимо їхнього саду на чистокровному коні арабської породи протрюхикав капітан далекої плавби. Він припав до шиї коня і не озирався довкола.

— Слухай, може, море горить? — пожартував Білл і одразу ж замовк. — Рою, а може, це той пан Нікас, якого ми здалеку приїхали шукати?

— Це неважко перевірити, — сказав Макт Рой і відчув, як у руки й ноги почала приливати скажена кров шукача пригод, а голова зробилася порожньою і холодною, як у шерифа дикого заходу або судді, який засуджує невинних людей.

— Може, не слід поспішати? — засумнівався Білл, але в цю мить на вулицю виїхав з гуркотом і торохкотінням блискучий від лаку ролс-ройс. У ньому сиділо ще два капітани далекої плавби, доброї статури негр, старий лев, а поперед нього летіла ворона й голосно кричала:

— Гей, хлопці, чи не могли б ви швидше?

— Могли б, — жартував капітан, тримаючись за кермо, — але тоді нам треба вийти з машини.

— Тоді викиньте геть того величезного старого кота, — радив птах. — Мені не подобаються його зуби.

— Старенька, він беззубий! — відповів хлопець, витискуючи з машини останні кінські сили.

— Карамбо! — вилаялася ворона. — Втішив! Бути розчавленою таким котом, мені здається, ще гірше.

Спокійний, байдужий до всього лев раптом зарикав:

— Гаво, чи тобі не соромно? Я ж справжнісінький лев!

І Рой не витримав. Він стрибнув у сідло, що було вже напоготові, витяг з кобури свого шефа дві гармати шістнадцятого калібру і з шаленою швидкістю почав доганяти втікачів. Порівнявшись з машиною, він, заглушаючи своїм голосом гуркіт мотора, чемно запитав:

— Джентльмени, чи не можу я бути для вас чимось корисний?

— А чом би й ні! — вигукнув Напас. — Добрі хлопці всім потрібні.

— Тоді, може, й для мене знайдеться місце в