Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
— Вітьки-слюсаря знову нема? — спитав він в Олени Станіславівни.
— Ах, нічого я не знаю, — сказала ворожка, — нічого я не знаю.
І опанована великим хвилюванням, вихлюпуючи воду з відра, вона поквапно пішла до себе.
Двірник погладив цементний бік колодязя і попрямував до майстерні. За два кроки від вивіски:
ХІД У СЛЮСАРНУ МАЙСТЕРНЮ
красувалася вивіска:
СЛЮСАРНА МАЙСТЕРНЯ
І
ЛАГОДЖЕННЯ ПРИМУСІВ
під якою висів важкий замок. Двірник ударив ногою в замок і з ненавистю сказав:
— У, гангрена!
Двірник стояв біля майстерні ще хвилини зо три, наливаючись страшним отруйним гнівом, потім з гуркотом одірвав вивіску, поніс її на середину двору, до колодязя, і, ставши на неї обома ногами, зняв сварку.
— Злодюги у вас у домі номер, сім живуть! — галасував двірник. — Сволота всяка! Гадюка семибатюшна! Середню освіту має!.. Що мені ота середня освіта!.. Гангрена проклята!..
У цей час семибатюшна гадюка з середньою освітою сиділа за смітником на бідоні й нудьгувала.
З тріскотом розчинялися рами, і з вікон визирали веселі мешканці. З вулиці в двір неквапно входили цікаві. Угледівши аудиторію, двірник розпалився ще дужче.
— Слюсар-механік! — вигукнув двірник. — Аристократ собачий!
Парламентарні вислови двірник рясно пересипав нецензурними словами, яким віддавав перевагу. Утла жіноча стать, густо обліпивши підвіконня, страшенно обурювалась на двірника, але від вікон не відходила.
— Морду розквашу! — скаженів двірник. — Освічений!
Коли скандал був у зеніті, прибув міліціонер і мовчки почав тягти скандаліста до району. Міліціонерові допомагали молодці з «Швидкоупаку».
Двірник покірно обняв міліціонера за шию і ридма заридав.
Небезпека минула.
Тоді з-за смітника вискочив знудьгований Віктор Михайлович. Аудиторія зашуміла.
— Хам! — закричав Віктор Михайлович услід процесії. — Хам! Я тобі покажу! Мерзота!
Двірник за гірким риданням нічого цього не почув. Його несли на руках у відділення. Туди ж, як речовий доказ, потягли вивіску «Слюсарна майстерня і лагодження примусів».
Віктор Михайлович ще довго гороїжився.
— Високо несуться, сучі сини! — говорив він глядачам. — Хами!
— Годі вам, Вікторе Михайловичу! — крикнула з вікна Олена Станіславівна. — Зайдіть до мене на хвилиночку.
Вона поставила перед Віктором Михайловичем блюдце компоту і, походжаючи по кімнаті, почала розпитувати.
— Та кажу ж вам, що це він, без усів, але він, — своїм звичаєм кричав Віктор Михайлович, — ну от, знаю я його прекрасно! Вороб'янінов, викапаний!
— Тихше ви, господи! Навіщо він сюди приїхав, як ви гадаєте?
На чорному обличчі Віктора Михайловича склалась іронічна посмішка:
— Ну, а як ви гадаєте? — Він посміхнувся з іще більшою іронією. — У всякому разі не договори ж із більшовиками підписувати.
— Ви гадаєте, що йому загрожує небезпека?
Запаси іронії, призбирані Віктором Михайловичем за десять років революції, були невичерпні. На обличчі йому заграли серії смішків різноманітної сили і скепсису.
— Кому в Радянській Росії не загрожує небезпека, тим паче чоловікові в такому становищі, як Вороб'янінов? Вуса, Олено Станіславівно, дарма не голять.
— Його прислали з-за кордону? — спитала Олена Станіславівна, мало не задихнувшись.
— Безумовно, — відказав геніальний слюсар.
— З якою ж він метою тут?
— Не будьте дитиною.
— Байдуже. Мені треба його бачити.
— А ви знаєте, чим ризикуєте?
— Та мені однаково! Після десяти років розлуки я не можу не побачитися з Іполитом Матвійовичем.
Їй і справді здалося, що доля розлучила їх тоді, коли вони кохали одне одного.
— Благаю вас, найдіть його! Довідайтесь, де він! Ви скрізь буваєте! Вам буде неважко! Перекажіть, що я хочу його бачити. Чуєте?
Папуга в червоних підштанках, дрімавши на жердині, перелякався шумної розмови, перевернувся вниз головою і в такій позі завмер.
— Олено Станіславівно, — сказав слюсар-механік, підводячись і притискаючи руку до грудей, — я найду його і налагоджу з ним зв'язок.
— Може, ви хочете ще компоту? — розчулилась ворожка.
Віктор Михайлович з'їв компот, прочитав злобну лекцію про неправильну будову папужої клітки і попрощався з Оленою Станіславівною, порекомендувавши їй держати все в найсуворішім секреті.
Розділ XI
Алфавіт «Дзеркало Життя»
Другого дня компаньйони пересвідчилися, що жити в двірницькій далі незручно. Буркотів Тихін, що зовсім очманів після того, як побачив пана спочатку чорновусим, потім зеленовусим, а під кінець і зовсім без вусів. Спати було ні на чім. У двірницькій стояв запах гнилого кізяка, що струмував від нових валянків Тихона. Старі валянки стояли в кутку і теж повітря не озонували.
— Вважаю вечір спогадів закритим, — сказав Остап, — треба переїздити до готелю.
Іполит Матвійович здригнувся: