«Аристократ» із Вапнярки - Олег Федорович Чорногуз
Він дістав з кишені десять копійок і підкинув їх на долоні.
— Життя з грішми, навіть малими, значно краще, ніж зовсім без них, — сказав він і підійшов до продавщиці з великим плетеним кошиком, наповненим пирогами. Ще раз оглянувся, як оглядається симпатичний гангстер перед початком нападу на пивний бар, — людей, здається, поблизу не було.
— Беріть пончики, — лагідно запропонувала жіночка у міні-халатику.
«Або не виконує план, або почався місячник культурного обслуговування», — подумав Сідалковський і підійшов ближче.
— З чим ці жовтогарячі красені?
— З повидлом, рисом, горохом, капустою. Які вам смакують?
Сідалковському смакували всі, але на всіх у бідного Нобеля, помноженого на Креза, не вистачало грошей. Часу на роздуми й на вибір — теж: до кошика наближалася зграйка веселих студенток, яка найактивніше допомагала лоточницям перевиконувати план.
— Два, будь ласка, — випалив поспішно Сідалковський. — Здачі не треба.
— А вони по п'ять копійок, тут без здачі. Вам з чим? З капустою чи з горохом?
— Беріть з капустою, допомагає кращому травленню і нормальному функціонуванню шлунка, — заскрекотіло дівча з носиком, схожим на кнопку електродзінка.
«Приніс чорт цих цинічних медичок, — подумав Сідалковський, — а мама тягне гуму. Давала б, які є. Ніби мені не все одно. Мій шлунок може перетравлювати навіть імпортні пляшки, аби їх тільки не жувати».
— То які вам давати?
— З горохом…
З'ївши пиріжки, Сідалковський безтямно почвалав до дошки оголошень. Настрій у нього впав, як ртутний стовпчик на термометрі. Повідомлення, написані від руки і видрукувані на машинці, вивчали кілька чоловік. Жінка з господарською сумкою-кошиком, з якої, наче зачіски на тім'ї в індійців Північної Америки, стирчало зелене огудиння ранніх овочів. Поруч неї стояло молоде дівча і дідусь-пенсіонер з гарними професорськими вусиками, який обурювався з безграмотності оголошень.
— Отак писати! Ви тільки погляньте, добродію, як вони, невігласи, калічать рідну мову, — звернувся він по-старомодному до Сідалковського. — Ви тільки послухайте: «Хлібозавод на постійну роботу запрошує жінок для виготовлення хлібо-булочних іздєлій та слюсарів. Звертатися у відділ кадрів». Ви десь щось подібне, добродію, зустрічали? Пробачте, ви хто за фахом?
Таке звертання Сідалковському сподобалося. Так до нього ще ніхто не звертався, і, незважаючи на слабеньке підживлення власного шлунка, він люб'язно йому відповів:
— Історик. Розвідник глибоких надр минулого…
— Дуже приємно. Я філолог, кандидат філологічних наук на пенсії.
— Ай-я-яй, — похитав головою Сідалковський, не спускаючи очей з оголошення, як безквартирний з кооперативного будинку. — І так не поважати нашу співучу мову, — механічно закінчив він, аби тільки відв'язатися від старого.
Та старий ентузіаст старого гарту, як назвав його в думці Сідалковський, очевидно, давненько не знаходив такого співбесідника, який хоч як-небудь реагував би.
— Така низька культура письма, добродію. І це тоді, коли у нас усі високоосвічені люди.
Сідалковський за своїм характером належав до природжених оптимістів і сумувати довго не любив:
— Синтаксис і пунктуація.
— Як ви мали честь висловитися? — перепитав дідок і приклав до вуха долоню у вигляді човника.
— Суцільний лікнеп, — гукнув йому в «човник» Сідалковський і перейшов до лівої дошки, де районне похоронне бюро вивісило таке оголошення: «Потрібний на цвинтар сторож. Житлом забезпечується по місцю роботи. Пропискою теж. Адміністрація». Це йому не підходило.
«Здайотся комната для холостяка-одиночки», — прочитав Сідалковський і подумав: «Нарешті!» Погляд ковзнув по рядках далі: «Жилатєльно офіцера старших чинов. Можна й студентов, но нижчих курсів. Питать квартиру № 3 тільки після семи вечора. Хазяйка Карапєт». Хтось із місцевих дотепників нашвидкуруч олівцем біля слова «Карапєт» дописав — Дуся. Трохи нижче стояло: «У дворі друг чєловєка — пьос. Породистой».
Сідалковський силкувався запам'ятати адресу, як детектив. Він заплющив очі і повторив її двічі. Адреса, розсунувши цитати, вляглась на одній з поличок пам'яті Сідалковського. Вирішив іти негайно, шосте чуття підказувало, що господарка квартири № 3 вдома. На щастя, іти довелося недалеко.
Минуло, мабуть, з півгодини, поки він дійшов до площі й завернув у густо зарослу американськими кленами вулицю. Невеличкий двоповерховий будиночок, видно було з усього, свій вік віджив і тепер навіть не сподівався на реставрацію. Він, здавалося, хоч сьогодні був готовий поступитися місцем прийдешньому поколінню. Перед будинком, обабіч цегляної брами, росло два маленьких каштани, посаджені, очевидно, без врахування генерального плану, тож на них чекало невтішне майбутнє. Над ними, розкинувши свої крислаті крони, для чогось нахилилися два старезних клени, які, здавалося, поки що не збиралися допускати молодь до світла.
«Перший бульдозер все це викорчує з корінням», — поспівчував каштанам Сідалковський, піднімаючись скрипучими дерев'яними сходами на другий поверх. Натиснув на чорненький, з білою цяточкою ґудзичок. Електродзвоник мовчав, як глухонімий на вечорі сатири й гумору. Тоді Сідалковський плечима штурхонув двері. Вони іржаво заскрипіли й відчинилися, наче брама в древньому соборі до реставрації. В обличчя вдарила задуха, немов із льоху, де порозкривали усі бочки з-під огірків, капусти й помідорів, намагаючись забити цей запах смаженою на олії цибулею. На запах білизни, що сохла на мотузці, органи чуття Сідалковського не реагували зовсім. Сідалковський оглянувся і не встиг зрозуміти, де він — у коридорі чи у квартирі, — коли із-за простирадел, що повисли, як білі прапори під час капітуляції, почувся середнього тембру бас:
— Хто там?
— Я, — сказав Сідалковський голосом персонажа із картини Рєпіна «Не чекали».
— Хто «я»?
— Сідалковський. Ваш майбутній квартирант, любитель моря і пригод.
— Це мені одразу нравиться, — із-за простирадла вийшла жінка, вік якої було визначити так само важко, як вік Вавілонської вежі. — Сідалковський? — перепитала життєрадісна жіночка, схожа на антикварний магазин, куди ходять тільки любителі старовини. — Сідалковський… Так це я про вас читала у газеті? Точно, Сідалковський, — засміялася вона.
«Чорті й що, — подумав про себе Сідалковський. — Уже й у газетах є. Мені тільки цього не вистачало…»
— Сьогодні в газеті бачила, — заторохтіла монументальна жінка. «Така жінка, — не спускав з неї очей Сідалковський, — могла б запросто тримати хрест Володимира чи підпирати замість атлантів грецькі амфітеатри». — Там ви хліб-сіль приймаєте. А я спочатку, як поглянула на вас, подумала, ви артист. Будьмо знайомі, — витерши об фартух червоні від прання руки, одну з них тицьнула Сідалковському. — Карапєт. Люся Карапєт!
— Люся чи Дуся? — перепитав Сідалковський, згадавши безкоштовний додаток до оголошення.
— По пашпорту Євдокія Капітонівна. У народі просто… Люся або Муся. Кому як угодно. Барабанщики з артучилища й офіцери старших чинов називали мене навіть Мері.
