Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки - Наталія Володимирівна Сняданко
Потім ми доторкнулися животами, і я знову відчула вже знайоме лоскотання, повільне втискання, проникнення в мене, яке цього разу зовсім не нагадувало клізму, вже не кажучи про забудькуватого гінеколога. З'явилося навіть відчуття легкого болю, точніше, просто пекучості, що хвилями рознесла збудження по всіх клітинах. За першим поштовхом був другий, третій, а потім сталося щось дивне.
Віталік раптом зітхнув, скотився з мого спітнілого живота і відвернувся до стіни.
– Ти що? – запитала я.
– Нічєво. Адевайся. Хватіт на сєводня.
У наших стосунках раптом настав момент, коли ми почали багато говорити про мрії. Точніше, я почала часто розповідати про те, що, мабуть, дуже нудно прожити все своє життя в одному місті, ніколи нікуди не виїжджаючи, нічого цікавого не побачивши, про те, як жахливо, напевно, прокинутись одного ранку і раптом усвідомити, що в тебе вже дорослі діти, що життя твоє нібито вже минуло, хоча насправді воно ще і не починалося, і що зраджено й забуто всі дитячі мрії та плани. Мені все частіше починало ставати страшно при думці, що можна прожити довге й одноманітне життя, у якому все буде «як у людей», і так ніколи по-справжньому й не відчути подих солоного морського вітру на щоці, а тільки кухонний запах пансіонатської їдальні з триразовими котлетами і вічно поламаним душем, що можна жити так близько від гір і не знати, як виглядає світанок десь на галявині поряд із Говерлою чи навіть у Славську, як не знаю я цього досі, хоча вже маю майже закінчену вищу освіту.
Я розповідала Віталікові про те, що раптом із жахом усвідомила: я не вмію відрізняти їстівних грибів від отруйних, не знаю назв багатьох квітів, птахів і дерев, і мені часто сняться вітрила. Напевно, це банально й екзальтовано, зате романтично. Я раптом почала звертати увагу на людей на вулицях, аналізувати те, як вони вбрані, і вишукувати поглядом тих, чий стиль одягу відрізнявся од загальноприйнятого на наших вулицях сіро-чорного уніфікованого параду шкірянок, норкових шапок і тренувальних штанів у сполученні із лакованими мештами на високих обцасах.
Мені раптом захотілося побувати на Рю де Ріволі, Пляс де ля Конкорд і Алєксандерплятц, скуштувати кальвадосу, лазаньї, круасанів і берлінерів, відчути гемінґвеївський настрій у Памплоні, знайти вуличку в Празі, на якій народився Кафка, побувати в барі, де напивався Генрі Міллер, не кажучи вже про будиночок на Майорці, де помер Шопен. Реальним із цього всього було лише відвідання гірки Волошина в Коктебелі, куди ми збиралися поїхати відпочивати, але зірвалося й це, бо у друзів, із якими ми збиралися їхати, щось там не вийшло, а їхати вдвох Віталік не хотів із убивчою мотивацією: «А что там дєлать вдвайом?»
На всі мої розповіді він реагував достатньо стримано й часто переводив розмову на те, як я уявляю собі своє подальше життя, чи думала я про наше з ним спільне майбутнє, як ставлюся до того, щоб ми коли-небудь одружилися, і в чиїх батьків ми мали б жити в разі одруження. Останнє діяло на мене немов холодний душ, я обурювалася, не розуміла, як можна думати про якісь там квартири, коли існують речі настільки високі й поетичні.
Віталік почав ображатися на мене частіше, ніж раніше. Можливо, він мав рацію і не варто було ходити без нього в театри і на виставки, коли в нього не було на це бажання або часу, можливо, не варто було заводити знайомих, які, запрошуючи мене піти кудись разом, казали: «Тільки не бери з собою цього свого зануду». Я добре знала, що Віталік не зануда, що він може кататися в дощ на скейті, що він любить «Пінк Флойд» і що в нього є відчуття польоту. Але останнім часом ця його здатність почала проявлятися все рідше, він усе частіше говорив про те, що заздрить своїм старшим одруженим друзям, яким не потрібно гуляти з дівчиною в парку, а потім відпроваджувати її серед ночі додому, і які в неділю можуть спокійнісінько поспати собі на дивані, у той час, коли дружина готує обід.
Я не знаю, чому я відреагувала на це так різко саме тоді, адже не трапилося нічого особливого, просто друзі запросили мене поїхати з ними в Карпати, а у Віталіка не було настрою на поїздку. Я мовчки вислухала його звичні претензії на тему того, що «ми атдаляємся друг ат друга» і «у нас стала слішкам мала общіх інтєрєсов». Потім перебила його і сказала: «У мене склалося враження, що ми вже достатньо віддалилися одне від одного. Тому я думаю, що це – остання наша розмова. Прощавай».
Після цього ми бачилися лише один раз. Віталік зателефонував мені і попросив зустрітися, щоб повернути позичені книжки. Ми мовчки обмінялися пакунками і розійшлися. А в одній із книжок я знайшла кілька аркушів списаного Віталіковим почерком паперу. Це був лист, написаний настільки вишуканою українською мовою, що я досі сумніваюся, чи його авторство справді належить Віталікові.
«Я звертаюся в цьому листі до людини, яка вже давно померла. її смерть не була пов'язана ні з віком, бо ж померла вона юною і вродливою, ні з хворобами, на які вона ніколи не скаржилася, навіть якщо колись і хворіла, ні з якимось трагічним випадком. Ця смерть стала раптовою та передчасною і глибоко вразила мене насамперед тому, що я вже дуже давно, задовго до моменту, коли це сталося, спостерігав за ознаками трагедії, що наближається, але не зміг запобігти їй, а часто навіть не розумів, що це ознаки наближення смерті. У чомусь я сам підготував цю смерть.
Коли ми познайомилися, я подарував тобі жовті квіти, точнісінько такі самі, які мала б нести Маргарита, коли вона йшла по вулиці і вперше зустріла Майстра. Мені тоді здалося, що ці квіти личитимуть твоєму рудому волоссю і твоїм зеленим очам, і вони справді личили. Ба більше, ти навіть зрозуміла мене, бо сказала, що ці квіти такі булгаківські. Ти завжди все розуміла, і це було настільки пронизливо, що я боявся тебе. Я боявся кохатися з тобою, бо твоє розуміння могло зчитати мене цілком, зробити мене слабким і безпорадним, вичавити з мене все, що я волів би тримати в таємниці, і зробити мене для тебе звичним і простим, як кухонна виделка. Якби я
