Фантомна довіра - Лана Вернік

Степан насупився слухаючи її. 

— Особливо сильно я жалкувала про це, коли бачила ціну на вітаміни і ліки… а ще… мені постійно хочеться малини…

— Малини? — перепитав Степан і завів двигун. — Давай пошукаємо.

— Я згодна і на джем… — сказала Лора і винувато прикусила губу. Вони виїхали з двору і поїхали у напрямку Севастопольської площі. Дорогою Степан знайшов таки малину... і джем.

Медсестра у приймальному відділенні оглянула їх згори вниз.

— А ви хто?

— Скажіть Зої Петрівні, що прийшов зведений брат.

— Брат?.. — перепитала медсестра і не поспішала нічого робити.

— ТАК. БРАТ. Подзвоніть їй, будь ласка.

Лора взяла його за руку, намагаючись заспокоїти. Він зітхнув, ледь стримуючи роздратування.

— Я зараз наберу… — повільно промовила медсестра, все ж беручи телефонну трубку.

Згодом, Зоя з’явилася у коридорі. Вона усміхнулась і кинулася обіймати Степана у приймальному під здивованим поглядом медсестер.

— Пропажа, як я рада тебе бачити! Що з рукою? Знову тебе десь не там носило?— промовила вона і відпустила його з обіймів.

— Ні, це я в бабусі. Опік. Пусте.

 — Лоро, і тебе рада бачити, — Зоя усміхнулася до Лариси, — Але щось ти ну зовсім бліда…

— От про це ми і приїхали поговорити, — сказав Степан і Зоя запросила їх слідувати за нею. 

— Я слухаю, — сказала вона зачинивши двері оглядової.

— Зоє, обіцяй, що ти нікому не скажеш про те, що зараз дізнаєшся, особливо Ігорю. Все має лишитись у таємниці.

— Бонд, ти мене лякаєш…

— ЦЕ дуже серйозно. Якщо Фурія довідається — буде катастрофа.

— Я зрозуміла... Мовчатиму. Що трапилось?   

Степан озирнувся до Лори, і вона дістала з сумки обмінну карту. Бачачи знайому документацію Зоя вигнула брову, але нічого не сказала. Вона мовчки проглянула записи, переглянула аналізи. За цей місяць гемоглобін вдалося підняти до 87 г/л, але це все одно було мало.

— Скільки ваги ти втратила від початку вагітності?

— Майже шість кіло… — тихо відповіла Лора.

— Коли робила останнє УЗД? 26 грудня?

— Так…

— Зараз зробимо повторне… Йдіть за мною.

Зоя була серйозна і мовчазна, проводячи обстеження. Степан сидів з іншого боку від Лори і не відводив очей від екрану. Він бачив чорно-біле зображення дитини на екрані і відчуття нереальності подій не полишало його. Розглядав напівпрозорі маленькі ручки, ніжки, голову, хребет… якісь незрозумілі тіні і світліші ділянки, що були внутрішніми органами… дитина… його дитина. Він був переконаний, що ніколи не захоче дітей, але тепер… споглядаючи на екрані маленькі пальчики і зігнуте тільце — Степан дуже хотів, щоб ця дитина побачила світ.

— Ти вже знаєш стать? — запитала Зоя Ларису.

— Дівчинка…

— Так, це дівчинка. Але з твоєю анемією слід негайно закінчувати... ти ж розумієш чим це загрожує? — промовила лікарка холодно.

— Так… — видавила з себе Лора, намагаючись не заплакати. Степан взяв її за руку і схилившись поцілував у щоку. Звісно, що Лора, котра готувалася до держіспитів і йшла на диплом з відзнакою знала, що анемія може призвести до відшарування плаценти, до викидня, до затримки розвитку плоду… розуміла небезпеку для себе після пологів, але всіх її старань було недостатньо. Дієві ліки коштували занадто дорого… але тепер, коли приїхав Степан, вона сподівалася, що він допоможе їй з лікуванням, адже новину про її вагітність він сприйняв добре.

Зоя трохи відкоригувала призначення своєї колеги, додавши ще один препарат на окремому аркуші, але, як бачила Лариса, зробила це більше для годиться, бо це був аналог одного з тих, що вже призначила її лікарка — Руслана Андріївна. Коли Лора і Степан вже йшли до машини — Зоя відізвала його вбік на пару слів.

— Це твоя дитина? — запитала тихо Зоя.

— Моя.

— Ти певен?

— Звісно, що певен. Я навіть знаю день і час коли це сталося.

— Якщо це так, то у мене для тебе невтішні новини… У неї анемія триває вже занадто довго. Лікування, як я бачу, не діє. Плід відстає у розвитку. Високий ризик того, що дитина буде з відхиленнями… Я б радила перервати цю вагітність, підлікувати Ларису і спробувати ще раз.

— Це такий медичний жарт? — Степан скривився і з недовірою поглянув на Зою.

— Бонд, які жарти? Навіщо тобі неповноцінна дитина?

Він озирнувся на Лору, що стояла на достатній відстані, щоб не чути цю їхню розмову. Вона розгублено розглядала якісь інформаційні стенди на стіні. Відчувши на собі його погляд, поглянула на нього і несміливо усміхнулася — він усміхнувся їй у відповідь.

— Я подумаю. Дякую, Зоє. Будь ласка, нікому не кажи про наш візит, щоб ніхто ніколи нічого не дізнався.

— Добре. Я — могила, — Зоя жестом зобразила, ніби зачиняє рота, — як надумаєш — маякни, я все зроблю швидко і безболісно.

— Добре. Дякую. Бувай, — Степан кивнув їй і пішов до Лариси. Це був останній раз, коли він звернувся до Зої, як до лікаря, по допомогу.   

Вже у машині, відійшовши трохи від розмови з Зоєю, він заговорив до Лори, котра доїдала таку омріяну нею малину серед зими.

— Я так розумію, що лікарка, котра веде тебе зараз, призначила вірне лікування.

— Так, — Лора кивнула. — Зоя додала лише аналог.

— І вона приймає десь близенько біля квартири Пилявець, так?

— Так. І Руслана Андріївна — це знайома хрещеної нашої старости… Чому ти питаєш?

— Я подумав, що їздити до Зої тобі буде далеко, то, мабуть, краще, спостерігатись у тої лікарки. Коли у тебе наступний візит до Руслани Андріївни?

— У середу.

— Можна піти з тобою?

— Можна, — Лора усміхнулася. Вона про це мріяла... — тільки мені у вівторок потрібно буде ще аналізи здати.

— Здамо, — Степан теж усміхнувся, — а зараз заїдемо в аптеку, купимо все необхідне і почнемо насичувати тебе залізом.