Код да Вінчі - Ден Браун

Із цими словами вона круто повернулась і закрокувала коридором до виходу.

Приголомшений Фаш дивився, як її постать зникає в темряві. Вона що, збожеволіла? Софі Неве щойно поставила хрест на всій своїй подальшій кар’єрі.

Фаш повернувся до Ленґдона. Той і досі слухав повідомлення по телефону і виглядав ще більш стривоженим, ніж раніше. Американське посольство. Безу Фаш багато чого не терпів у цьому житті... але навряд чи що дратувало його більше, ніж американське посольство.

Фаш і американський посол часто стикались лобами через державні справи, що належали до їхньої спільної компетенції. Найчастіше суперечки виникали через американських гостей у Парижі. Чи не щодня Центральне управління судової поліції заарештовувало американських студентів за зберігання й продаж наркотиків, американських бізнесменів — за зв’язок із малолітніми повіями, американських туристів — за крадіжки в крамницях та руйнування чийогось майна. Офіційно посольство США мало право втручатись і висилати винних на батьківщину, а там усе покарання для них зводилось до простого попередження.

Однак посольство це, схоже, цілком влаштовувало.

Фаш називав це «кастрацією судової поліції». Нещодавно в «Парі Матч» з’явилась карикатура, де Фаша зобразили як поліцейського пса, що хоче вкусити американського злочинця, та не може, бо сидить на ланцюгу, прикутому до американського посольства.

«Не сьогодні, — сказав собі Фаш. — Надто багато поставлено на карту».

Ленґдон нарешті дослухав своє повідомлення. Вигляд він мав жахливий.

— Усе гаразд? — поцікавився Фаш.

Ленґдон похитав головою.

«Погані новини з дому», — вирішив Фаш і, забираючи свій мобільник, помітив, що Ленґдон трохи спітнів.

— Нещастя, — запинаючись, вимовив Ленґдон з дивним виразом на обличчі. — Один мій друг... — він замовк, а потім додав: — Я мушу летіти додому вранці першим-ліпшим рейсом.

Фаш анітрохи не сумнівався, що Ленґдон і справді приголомшений. Однак він відчув, що щось тут не так: в очах американця промайнув якийсь страх.

— Мені шкода, — сказав Фаш, пильно дивлячись на Ленґдона. — Може, вам краще сісти? — він показав на одну з лав, розставлених уздовж галереї.

Ленґдон розсіяно кивнув і зробив кілька кроків у бік лави. Але раптом зупинився зі зніяковілим виглядом.

— Взагалі-то, мені треба до туалету.

Фаш подумки вилаявся — ця затримка була ні до чого.

— Туалет. Ну звичайно. Перепочиньмо кілька хвилин. — Він махнув рукою в бік довгого коридору, звідки вони прийшли. — Туалети там, біля кабінету куратора.

Ленґдон вагався. Тоді показав на протилежний кінець Великої галереї.

— Здається, там теж є туалет, і це значно ближче.

Фаш мусив визнати, що Ленґдон має рацію. Вони подолали вже дві третини довжини Великої галереї, а в кінці її було два туалети.

— Піти з вами?

Ленґдон похитав головою і швидко рушив коридором.

— Не обов’язково. Я б хотів на кілька хвилин залишитися сам.

Фаш не був у захваті від того, що Ленґдон ітиме до кінця коридору сам, але його втішало, що з Великої галереї був лише один-єдиний вихід на протилежному кінці — ті ґрати, під якими вони проповзли. І хоч у Франції правила пожежної безпеки вимагали, щоб таке велике приміщення мало кілька запасних виходів, усі ці виходи автоматично заблокувались, щойно Соньєр активував систему безпеки. Зараз уже, напевно, цю систему вимкнули і відкрили додаткові виходи на сходи, але це не мало значення — якби хтось відкрив зовнішні двері, то спрацювала б пожежна сигналізація, і до то ж ці двері охороняли агенти управління судової поліції. Ленґдон ніяк не міг вислизнути без відома Фаша.

— Мені треба на хвильку повернутися до кабінету месьє Соньєра, — сказав Фаш. — Я чекатиму на вас там. Нам треба обговорити ще дещо.

Ленґдон кивнув і зник у темряві.

Фаш розвернувся й сердито покрокував у протилежному напрямку. Дійшовши до ґрат, проповз під ними, вийшов із Великої галереї, швидко проминув коридор й увірвався в кабінет Соньєра.

— Хто дозволив впустити Софі Неве до цієї будівлі? — заревів він.

Колле отямився перший.

— Вона сказала охоронцям, що розшифрувала код.

Фаш розглянувся.

— Вона пішла?

— А хіба вона не з вами?

— Ні. Вона пішла. — Фаш виглянув у темний коридор. Очевидно, Софі була не в гуморі, тому й не зайшла сюди по дорозі до виходу, щоб перемовитися з хлопцями.

Фаш хотів було подзвонити охоронцям і наказати, щоб не випускали Софі й притягли її сюди, назад. Однак потім передумав. Це було тільки його самолюбство... воно хотіло, щоб останнє слово було за ним. Але він і так вже достатньо відвертався на різні дурниці.

«З агентом Неве розберемося пізніше», — сказав він собі, наперед уявляючи, як він її звільнить.

Переставши думати про Софі, Фаш на мить задивився на мініатюрного рицаря, що стояв на столі Соньєра. Тоді звернувся до Колле:

— Ви стежите за ним?

Колле кивнув у відповідь і розвернув комп’ютер екраном до Фаша. На поверховому плані чітко було видно червону цятку, вона методично блимала у приміщенні, підписаному TOILETTES PUBLIQUES.

— Добре, — сказав Фаш, прикурив цигарку й попрямував у коридор. — Мені треба подзвонити. Простежте, щоб, крім туалету, Ленґдон нікуди не заходив.

Роберт Ленґдон втомлено йшов до кінця Великої галереї, у голові в нього паморочилось. У вухах знову й знову звучало телефонне повідомлення Софі. Наприкінці галереї світилися таблички з прийнятими в усьому світі символами туалетів; самі ж туалети були приховані за цілим лабіринтом вузьких коридорів з італійською графікою.