Світанок - Стефані Маєр

— Ну, я покусав подушку. Чи дві. Але я ж не про це говорю.

— Ти… кусав подушку? Навіщо?

— Слухай, Белло! — він майже заричав. Узяв мою руку — дуже обережно — й витягнув її. — Поглянь на це.

Під білим пухом набрякали великі багряні синці на тлі блідої шкіри на моїй руці. Я пробіглася очима вздовж доріжки, яку формували синці від пальців і до плеча, а потім вниз до ребер. Я вивільнила руку, щоб помацати плямку на передпліччі. Під пучками вона щезла, а потім знову з’явилася. Вона трошки пульсувала.

Легенько, що я майже не відчувала його дотику, Едвард приклав долоню до синців на моїй руці, і малюнок його пальців збігся з багряним візерунком.

— О, — мовила я.

Я намагалася пригадати, що було, — пригадати біль, — але не могла. Не могла здумати жодної миті, коли його обійми здавалися занадто міцними, його руки — занадто дужими. Пам’яталося тільки: кортіло, щоб він пригортав мене ще міцніше, а коли він так і робив, я почувалася щасливою…

— Мені… так прикро, Белло, — прошепотів він, поки я роздивлялася синці. — Я знав, що так буде. Я не повинен був… — з горла його вихопився низький докірливий рик. — Мені так прикро, Белло, що цього й словами не описати.

Він затулив обличчя рукою і завмер.

Цілу довгу хвилину я вражено просиділа, намагаючись перетравити його біль — тепер я його розуміла. Проте це настільки суперечило моїм власним відчуттям, що я не могла їх скласти докупи.

Проте шок помалу минувся, нічого не полишивши по собі. Тільки порожнечу. Голова моя була цілком порожньою. Я не знала, що сказати. Як йому все правильно пояснити? Як зробити його таким самим щасливим, якою почувалась я зараз — чи радше мить тому?

— Едварде!

Він не ворухнувся.

— Едварде?

Ні руху. Що ж, тоді я виголошу монолог.

— А мені не прикро, Едварде. Мені… я навіть не можу пояснити. Мені так добре, я щаслива. І навіть більше. І не сердься. Не сердься. Зі мною справді все га…

— Тільки не кажи гаразд, — голос його був холодний як лід. — Якщо ти не хочеш довести мене до божевілля, не кажи, що з тобою все гаразд.

— Але ж так і є, — прошепотіла я.

— Белло, — майже застогнав він, — не треба.

— Ні, Едварде, це тобі не треба.

Він прибрав руку, і його золоті очі змучено подивилися на мене.

— Не руйнуй моменту, — мовила я. — Я. Просто. Щаслива.

— Я вже й так усе зруйнував, — прошепотів він.

— Припини, — рявкнула я.

Я почула, як він скреготнув зубами.

— Ет! — зітхнула я. — Чого ж ти й досі не навчився читати мої думки? Як незручно бути ментально німою!

Його очі здивовано розширилися, попри його вбивчий гумор.

— Це щось новеньке. Ти ж рада, що я не вмію читати твоїх думок.

— Не сьогодні.

Він подивився на мене довгим поглядом.

— Чому?

Я в розпачі піднесла над головою руки, відчувши в плечах дискомфорт, який намагалася проігнорувати. Долоні мої з лунким виляском впали йому на груди.

— Тому що все твоє занепокоєння як рукою б зняло, якби ти міг прочитати, що саме відчуваю я зараз! Чи принаймні відчувала п’ять хвилин тому. Я була просто щаслива. Я була на вершині блаженства. А зараз… ну, зараз я, м’яко кажучи, засмучена.

— Але ж ти повинна на мене сердитися.

— Ну, гаразд, я сердита. Тобі легше?

Він зітхнув.

— Ні. Зараз мені ні від чого не стане легше.

— Ось, — вибухнула я. — Ось чому я сердита. Ти руйнуєш мені задоволення, Едварде.

Він закотив очі й похитав головою.

Я зробила глибокий вдих. Зараз я відчувала дискомфорт, проте біль був несильним. Наче я вчора натягалася важкого. Ми з Рене практикували це, коли в неї був черговий напад жаги удосконалити фігуру. Шістдесят п’ять поштовхів із десятьма фунтами[6] в кожній руці. Наступного дня я не могла ходити. А сьогодні я й уполовину не почувалася так, як того разу.

Я проковтнула роздратування і змусила голос звучати заспокійливо.

— Ми ж знали, що може що завгодно статися. Я гадала, про це було домовлено. І взагалі — насправді все минуло набагато легше, ніж я собі уявляла. А оце — просто дурниця, — я провела пальцями по вкритій синцями руці. — Гадаю, для першого разу, коли не знаєш, як воно буде, ми чудово впоралися. А ще трохи попрактикуємося…

Раптом вираз його обличчя став таким сердитим, що я обірвала себе на півслові.

— Домовлено? Ти цього чекала, Белло? Ти чекала, що я зроблю тобі боляче? Ти гадала, що буде ще гірше? І ти вважаєш, що експеримент удався, бо й досі, по всьому, можеш ходити? Нема поламаних кісток — вважай, перемога?

Я дочекалася, щоб він виговорився. Далі я пождала, поки вирівняється його дихання. Коли очі його заспокоїлися, я відповіла, і говорила я повільно й чітко:

— Я не знала, на що очікувати. Але я точно не чекала, що все буде так… так… просто чудово й ідеально, як було, — я стишила голос до шепоту й перевела погляд із його очей на власні руки. — Тобто не знаю, як було тобі, але так було мені.

Холодний палець знову підвів мою голову.

— То ти за це хвилюєшся? — запитав він крізь зуби. — Що мені не було добре?

Я досі не піднімала очей.

— Я знаю, наші відчуття різні. Ти ж не людина. Я просто намагалася тобі пояснити, що для людини… ну… в житті навряд чи є кращі моменти.

Він так довго мовчав, що зрештою я змушена була підвести на нього погляд. Обличчя його стало м’якшим, замисленим.

— Здається, я маю ще за дещо вибачитися перед тобою, — нахмурився він. — Я й не думав, що ти можеш сприйняти те, як я почуваюся через біль, якого завдав тобі, за прояв того, що минула ніч не була… ну… найкращою з ночей у моєму житті. Але я не можу так вважати, адже тобі я завдав…

Я усміхнулася кутиками вуст.

— Справді? Найкращою в житті? — перепитала я тоненьким голосом.

Він узяв моє обличчя в долоні, досі заглиблений у себе.

— Я побалакав із Карлайлом потому, як ми з тобою уклали угоду, сподіваючись, що він мені порадить. Звісно, він попередив мене, що для тебе це буде дуже небезпечно, — тінь пробігла його обличчям. — Але він вірив у мене — вірив, а я не заслуговую на це.

Я хотіла заперечити, але він поклав два пальці мені на вуста, перш ніж я встигла вимовити бодай слово.

— А