Шовк - Алессандро Барікко

Цієї миті Ерве Жонкур зрозумів, що чутиме ці слова до кінця своїх днів. Він підвівся, але застиг, ніби забувши, куди збирався піти. Голос мадам Бланш долетів до нього, немов здалеку.

– Вона також захотіла прочитати мені цього листа. У неї був чудовий голос. І деякі слова вона вимовляла з такою пристрастю, що я не могла її забути. Здавалося, що це її власні почуття.

Ерве Жонкур рушив до виходу дуже повільним кроком.

– Ви мусите знати, monsieur, що я вважаю: понад усе на світі вона бажала бути тією жінкою. Вам цього не збагнути. Але я чула, як вона читала того листа. Я знаю, що це так і є.

Ерве Жонкур дійшов до дверей. Узявся за ручку. Не обертаючись, сказав тихо:

– Прощавайте, мадам.

Вони більше ніколи не зустрічалися.

Ерве Жонкур прожив іще двадцять три роки, більшу частину з них спокійно, у доброму здоров’ї. Він не виїжджав за межі Лавільдьйо, майже не покидав своєї домівки. Він розумно розпоряджався своїм майном і завдяки тому міг не шукати собі роботи, окрім як доглядати власний парк. Із часом він почав дозволяти собі втіху, від якої раніш відмовлявся: тим людям, що заходили навідатись до нього, він розповідав про свої подорожі. Слухаючи його, мешканці Лавільдьйо знайомилися зі світом, а діти дізнавалися, що це таке – чудо. Розповідав він неголосно, споглядаючи в повітрі різні речі, яких гості не бачили.

По неділях він вважав за належне вийти з дому, щоб послухати месу. Раз на рік він навідувався до всіх фабрик, щоб торкнутися тільки-но виробленого шовку. Коли самотність стискала йому серце, йшов на цвинтар – поговорити з Елен. Решту часу він приділяв своїм звичкам, регулярним, як служба Божа, завдяки чому міг не почуватися нещасним. Час від часу, у вітряні дні, Ерве Жонкур йшов погуляти до парку, доходив до озера і там упродовж кількох годин сидів на березі, спостерігаючи, бо йому здавалося, ніби на воді хтось накреслив те легке й незбагненне видовище, яким було його життя.

Пебрина – заразна паразитарна хвороба шовкопрядів. (Тут і далі прим. пер.)

Унція – міра ваги, що дорівнювала в різних країнах від 25 до 35 г. Отже, італійці вивезли з Китаю 375–525 кг грени. Важко повірити, що це правда, а не чергова вигадка Бальдаб’ю.

«На жаль»