Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

спільних родових міфів про походження етносу, що є суто етнорелігійним явищем. Багато народів мали власні етногонічні уявлення, до яких можемо віднести і найдавніші форми тотемізму (походження від божественної тварини, чи рослини), і новіші вірування про походження народу від Богів. Цікавим з точки зору “теїстично-тотемістичного” родоводу є переспів міфа про походження русичів від Дажбога і Корови Замунь: “Дажбог нас народив від Корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці, і так стали діди русове” [255. 7-Є]. Фрагмент цього міфа також зберігся в іншому тексті, де йдеться про перебування душ праотців у Сварзі синій (у Раю): “Тут бо Корова Замунь іде до поля синього і починає їсти траву ту і молоко давати. І тече те молоко до хлябів і світить уночі звіздами над нами. І тут бачимо, як молоко сяє нам. Такий є Шлях Права і іного не повинні мати” [255. 8(2)].

На думку В. Шаяна, культ небесної Корови бере свій початок від давньоарійських уявлень про Сонце чи Ранню Зорю, які порівнюються з коровою: “Образ цієї Живительки втілений у мітологічну Корову, Добру Матір, яка живить цілі покоління благодаттю свого молока”. Він ототожнює її з авестійськими Земе-Замін або Заміят – “це жива душа Землі, якої метафізична основа і істота (В. Шаян вживає це слово в значенні сутність – Г. Л.) живе вічно в небесах Агура-Мазди. В цих небесах, подібно, як у Сварозі, живуть Ідеї-Сили і Творчі Духи всіх Потуг Світу. Це зовсім (повністю – Г. Л.) пояснює культ Корови Замунь, саме як істоти Землі на небесах. Це вона творить Молочну Дорогу і дає Життя Землі і Небесам” [521. 110].

Володимир Шаян доводить, що етимологічно ім’я Замунь близьке до слов’янських зємія (польс.), земля (укр.), зямля (білор.), зємє (латвійс.), замін (давн. і-є.). Таким чином тут можемо прослідкувати найдавнішу космогонічну пару – Дажбог (уособлення небесного сонячного вогню) і Корова Замунь (уособлення живлющої земної вологи).

Можна простежити також зв’язок етногонії з етнорелігією на прикладі скіфо-сарматських та східнослов’янських вірувань. Як відомо з Історії Геродота, легендарний Скіф, родоначальник народу скіфів, був народжений Змієногою Дівою, дочкою Дніпра, від Зевса (аналог Сварога чи Перуна). В основі родовідного міфу – та сама найархаїчніша космогонічна пара: Вода (земноводна мати) і Вогонь (небесний отець).

В іншому варіанті: прабатько Таргітай народжений тією ж парою Богів. І лише в третьому варіанті міфу скіфи народжуються від культурного героя Геракла і тієї ж Богині-Діви [116. 181–182]. Те, що Геродот наводить три варіанти скіфського родовідного міфу, дає нам змогу прослідкувати шлях його трансформації – від божественного першопредка, до першопредка етнічного культурного героя (людини). Що характерно, самі греки вважали Геракла “скіфським” героєм. Крім того, існує писемне свідчення – напис на кам’яній стелі (вірогідно постаменті) “Гереклес Склавенс” (Геракл Слов’янський) [212. 205, 211], що вказує на етнічну спадкоємність.

Як зазначає М. Гримич, “дуже часто у синкретичній свідомості культурний герой виступає одночасно і в ролі деміурга, і в ролі першопредка, як правило, тотемного першопредка” [129. 251]. В етнічних релігіях “ідеальним першоначалом” (за Платоном), етнотворчою силою, як правило, виступає Бог, або богочоловік (етнічний культурний герой). Показово, що семантика грецького слова demiurhos – майстер, художник, митець. Таку ж семантику мають і ведійський Тваштар (творець, золоторукий майстер), і слов’янський Сварог.

Божественне народження – одна з головних засад Рідної Віри українців, що бере свій початок з давньоруського язичництва і ґрунтується на легендах про кровну спорідненість слов’ян з Богами. Про це згадує “Слово о полку Ігоревім”: русичі – “Дажбожі внуки”, віщий Боян – “Велесовий внук”.

Ці засади докладно розвинуті у Велесовій Книзі (тут я не торкатимусь проблем встановлення її авторства, а розглядатиму її як текст, що містить виклад язичницьких уявлень про світ): “Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди” (дошка 15-А). Йдеться про родову (кровну) спорідненість русів з Дажбогом. Далі читаємо, що Боги Прави “є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших” (дошка 24-В); “Боги наші суть великі родичі” [255. 33].

Етнічна легенда про народження Дажбожих онуків передує християнському “непорочному зачаттю”, яке розуміють буквально. Язичницькі Рожаниці, запліднені Дажбогом (духовною субстанцією), народжують Дажбожих отрочат, яких приносить Велес (Бог земного, матеріального світу). Міфологема єдності духовного з матеріальним оформлена поетичною легендою, без якої немислима будь-яка релігія; її ідеальна чистота ще не примітивізована, не принижена до конкретних “історичних” осіб, як це зробили світові релігії. Русичі у Велесовій Книзі також називаються “синами Перуна”, “внуками Сварожими”, “дітьми Сонця”, “синами Творця”. Така віра виховує гордість за своє походження, почуття національної гідності, людську самоповагу взагалі.

Усвідомлення свого божественного походження відіграє величезну виховну роль, цілком протилежну християнському “рабському” походженню всіх народів (окрім “богообраного”), яке спонукає до покори, страху, почуття безвиході, постійного приниження людської гідності. Рабство було противне слов’янам, про що говорять численні описи руських звичаїв іноземними мандрівниками, які побували в Київській Русі. Як писав М. Грушевський: “Вони наприклад, оповідають про сю Русь, що вона ніколи не піддається ворогам, а в останній біді сама себе забиває, бо вірить, що хто був невільником на сім світі, буде ним і по смерти” [132. 15].

Володимир Шаян вважав, що “Життя народу як нації починається від її самоусвідомлення. Міт про Божественне народження є саме моментом народження нації, її Божество є відбиткою пізнання її духової природи” [521. 87]. Отже, Божественне походження народу мислитель пов’язує з системою генотеїзму як поняттям родоводу Богів і їхніх онуків людей.

Він пише, що Всесвіт – “Це все є Сварог у безкінечній многопроявності своєї істоти. Він є один і безкінечно множественний у своїх проявах, у своїй творчості. Божественне походження народу – це його духовна метрика народження. У приналежності до Божества, як його синів, нарід визначає і творить свою духовну сутність” [521. 62].

“Найвище щастя людини в її Роді. А цей Рід Божественний... Ти є сином твого Бога!” – таке уявлення про родовід дає народові віру у власні сили, прагнення до державотворчості. В. Шаян у легенді про народження Дажбожих онуків знаходить найархаїчніші риси ще передісторичної доби: “коли ж це сталося оте народження нації, народження Українського народу? Смішне питання, оце “коли”. Тоді ще не було історичного часу... Нарід зображує цей час, як час Батька Русі” [521. 64].

Міфи про божественне народження мали майже всі народи світу, як арії, так і неарійські народи: арії Індії – від Дьява-Притхіві (парного Божества “Небо-і-Земля”), шумери – від Бога Енкі, германці та скандинави – від Бога Одіна, греки – від