Світанок - Стефані Маєр

— Яка краса, — мовила я, також підводячи очі до місяця.

— Непогано, — зауважив він, наче на нього це не справляло враження. Він помалу обернувся до мене обличчям; маленькі хвилі, здійняті його рухом, розбилися об мою шкіру. Очі його здавалися срібними на льодяному обличчі. Він перевернув руку, й наші пальці сплелися у воді. Вона була такою теплою, що на шкірі в мене не виступили мурашки від його холодного дотику.

— Але я не вживав би слова краса, — вів далі він, — коли ти стоїш поряд для порівняння.

Я усміхнулася самими кутиками вуст, а тоді підняла вільну руку — вона вже не тремтіла — й поклала йому на серце. Біле на білому — вперше ми пасували одне одному. Він ледве-ледве здригнувся від мого дотику. Дихання його пришвидшилося.

— Я обіцяв, що ми спробуємо, — прошепотів він, зненацька напружуючись. — Якщо… якщо я робитиму щось не так, якщо я завдам тобі болю, ти маєш одразу ж зупинити мене.

Я серйозно кивнула, не відводячи погляду від його очей. Я зробила ще один крок у воді та схилила голову йому на груди.

— Не бійся, — промурмотіла я. — Ми створені одне для одного.

І знагла мене просто затопило переконання, наскільки правдивими були мої слова. У цей момент усе було настільки бездоганно, настільки правильно, що навіть жодні сумніви не виникали.

Він пригорнув мене одною рукою, притискаючи до себе, — літо й зима. Здавалося, що кожен нерв у моєму тілі — то дріт під напругою.

— Назавжди, — погодився він, а тоді ніжно потягнув мене на глибину.

Зранку я прокинулася від пекучого сонця, яке лоскотало мені спину. Це був пізній ранок, може, навіть обід, я не була певна. Але окрім часу, все решта було ясним: я достеменно знала, де перебувала — у ясній кімнаті з великим білим ліжком, а крізь розчинені двері вливалось яскраве сонячне світло. Хмари москітної сітки пом’якшували сяйво.

Я не розплющувала очей. Я була занадто щаслива і боялася порушити це відчуття хоч і в дрібничці. Жодних звуків — тільки хвилі за вікном, наше дихання, моє серцебиття…

Я почувалася комфортно, навіть попри пекуче сонце. Едвардова прохолодна шкіра правила за чудовий контраст. Лежачи на його зимних грудях, відчуваючи на собі його руки, я почувалася легко й природно. Майнула випадкова думка: чого ж це я вчора так панікувала? Зараз усі мої страхи видавалися безпідставними.

Пучки його пальців легенько пробіглися вздовж мого хребта, і я збагнула, що він уже знає — я не сплю. Досі не розплющуючи очей, я міцніше обняла його за шию, тісніше притулилася до нього.

Він мовчав; пальці його блукали в мене по спині, легкими рухами він досліджував кожну нерівність на шкірі.

Я би з радістю пролежала так вічність, щоб не сполохати цю мить, проте тіло моє вимагало іншого. Я розсміялася — шлунок виявляв нетерпіння. Як прозаїчно — почуватися голодною після всього, що я пережила минулої ночі. Наче мене з захмарних висот скинули знову на землю.

— Чого смієшся? — пробурмотів він, досі погладжуючи мою спину. Звук його голосу, серйозного та хрипкого, приніс повінь спогадів про минулу ніч, і я відчула, як у мене миттю почервоніли обличчя й шия.

У відповідь на його питання у мене забуркотіло в животі. Я знову засміялася.

— Неможливо на довгий час перестати бути людиною.

Я чекала, що він посміється разом зі мною, проте він цього не зробив. І тоді крізь блаженство, яке затьмарювало мою голову, до мене повільно прийшло усвідомлення того, що там, за межами мого полум’яного щастя, хтось почувався інакше.

Я розплющила очі; найперше я побачила бліду, майже сріблясту шкіру його шиї, його підборіддя понад моєю головою. Щелепи його були міцно стиснені. Я звелася на лікті, щоб зазирнути йому в обличчя.

Він утупився в пінявий балдахін над нами, і поки я вивчала його суворі риси, навіть не поглянув на мене. Цей вираз вразив мене — крізь тіло наче електрику пропустили.

— Едварде, — мовила я, а в горлі застряг дивний клубок, — що сталося? Що не так?

— А ти ще питаєш? — голос його був жорсткий, цинічний.

Першою моєю інстинктивною реакцією, набутою за роки непевності, було шукати причини в собі. Я перебрала в голові все, що сталося, проте не могла згадати нічого гіркого, неприємного. Все минулося набагато простіше, ніж я собі уявляла: ми пасували одне одному, наче дві половинки цілого, складені докупи. Це принесло мені таємне задоволення: ми пасували фізично, не тільки духовно. Вогонь і лід якимсь чином співіснували, не руйнуючи одне одного. Ще одне підтвердження того, що ми були створені одне для одного.

Я не змогла згадати нічого, що спричинилося б до його теперішнього стану — такого суворого й холодного. Що ж я не помітила? Його палець розпрямив стурбовані зморшки в мене на чолі.

— Про що ти думаєш? — прошепотів він.

— Ти засмучений. Я не розумію. Чим я…? — я не змогла договорити.

Його очі застигли.

— Белло, тобі дуже боляче? Скажи правду — не намагайся нічого приховувати.

— Боляче? — перепитала я; з несподіванки я підвищила голос.

Він вигнув брову, проте вуста й далі були міцно стулені.

Я швидко оцінила свій стан, підсвідомо випростуючи тіло, напружуючи й розслаблюючи м’язи. Я була трошки напружена, та й м’язи нили, правда, проте значно дужчим було дивне відчуття, наче кістки мої роз’єдналися в суглобах і я наполовину перетворилася на медузу. І це відчуття не було неприємним.

І тоді я трошки розсердилася, адже він затьмарював мені цей найкращий з усіх моїх ранків своїми песимістичними припущеннями.

— З чого тобі взагалі це спало на думку? Я ще не ніколи не почувалася ліпше, ніж сьогодні.

Він заплющив очі.

— Припини.

— Припини що?

— Припини вдавати, що я не був чудовиськом, коли на це погодився.

— Едварде! — прошепотіла я, цього разу справді засмучена. Він намагався затьмарити мої світлі спогади, заплямувати їх. — Ніколи не кажи цього.

Він не розплющив очей — наче не волів мене бачити.

— Поглянь на себе, Белло. А потім скажи мені, що я не чудовисько.

Ображена, шокована, я бездумно послухалась і вчинила, як він сказав, — і зненацька хапнула ротом повітря.

Що сталося зі мною? Я не могла дібрати, що це за пухнастий білий сніг, який приклеївся до моєї шкіри. Я потрусила головою, і злива білого посипалася в мене з волосся.

Я підхопила один білий шматочок. То був пух.

— Чому я вся в пір’ї? — запитала я здивовано.