Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойль
Коли я вперше прочитав записку, вигляд у мене був майже такий, як у вас кілька хвилин тому. Я прочитав іще раз, але вже уважніше. Не було сумніву, що в безглуздій комбінації слів приховано певний зміст. Можливо, значення мали лишень окремі слова — наприклад, «гра» або «фазани», але я все ж схилявся до першого варіанта. Ім’я «Гадсон» вказувало на те, що я не помилився щодо теми листа і його автором був радше містер Беддос, аніж моряк. Я спробував читати його в навспак, а потім через слово, але ніякого сенсу не виявив.
І тут мене осяяло. Якщо читати кожне третє слово, виходить кілька фраз, які цілком могли стати причиною удару. Коротке й цілком чітке попередження. Я прочитав його своєму другу вголос: «Гру закінчено. Гадсон розповів усе. Рятуйте своє життя».
Віктор затулив обличчя тремтливими руками.
«Ось чого я боявся, — глухо промовив він. — Це гірше, ніж смерть. Це безчестя. Але що означають усі ці „улови“ й „фазани“?» — «До змісту послання вони не мають стосунку, але можуть допомогти встановити, хто є автором записки. Бачте, він почав із того, що написав з інтервалами „гру“, „закінчено“, „Гадсон“, „розповів“ і т. ін. Залишалося тільки додати інші слова в проміжках. Цілком природно, що він поставив перше, що спало на думку, а оскільки тут стільки слів, які стосуються полювання, можна зрозуміти, що він або завзятий мисливець, або займається розведенням тварин. Ви що-небудь чули про цього Беддоса?» — «Тепер я дещо згадав, — відповів Віктор. — Беддос кожної осені запрошував батька до себе в маєток на полювання». — «Значить, лист написано ним, — сказав я. — Тепер зосталося з’ясувати, що за таємниця пов’язує двох багатих і шанованих джентльменів із пройдисвітом Гадсоном». — «їх пов’язує спільний гріх і сором! — вигукнув мій друг. — Ось нотатки батька, він зробив їх, коли зрозумів, що Гадсон зрадить його. Я знайшов їх у японській шафці. Прошу вас, прочитайте самі, мені для цього не вистачить ні сил, ані мужності».
Після цих слів Віктор подав мені папери. Я прочитаю їх вам, Ватсоне, як прочитав тієї ночі в кабінеті старого судді. На першій сторінці заголовок: «Деякі подробиці плавання барка „Глорія Скотт“, що вийшла з Фалмута 8 жовтня 1855 року і розбилася 6 листопада під 15° 20’ північної широти і 25° 14’ західної довготи». Ось що сказано далі:
«Любий сину, зараз, коли наді мною скучуються хмари безчестя й сорому, я повинен чесно визнати, що серце моє гризе не страх перед суворим покаранням. Понад усе я боюся, що тобі буде соромно за мене — за ту людину, яку ти завжди любив і поважав. І якщо біда, якої я так жахаюся, таки постукає в наші двері, я хочу, щоб ти від мене дізнався, в чому моя провина.
А оскільки ти вже читаєш ці рядки, значить, правосуддя все ж наздогнало твого батька і його більше немає поряд із тобою або, що є ще більш імовірним, вуста мої навіки запечатала смерть. У будь-якому випадку пам’ятай: кожне написане тут слово — щирісінька правда, в чому я присягаюся.
Хлопчику мій, ти маєш знати, що прізвище моє не Тревор. Раніше мене звали Джеймсом Армітеджем. Тепер ти розумієш, чому кілька тижнів тому мене так вразили слова твого університетського товариша — мені здалося, що він якимось чином удерся в мою таємницю. Під цим ім’ям я влаштувався на роботу в один лондонський банк, і під ним таки мене судили та прирекли до заслання. Не думай про мене дуже зле, синку. У мене був борг честі, та щоб його віддати, я ризикнув скористатися чужими грішми, оскільки точно знав, що невдовзі зможу їх повернути. Проте мені не поталанило. Кошти, якими я розраховував покрити недостачу, попливли з моїх рук, а в банк несподівано скочила ревізія. Не таким уже й великим був мій злочин, але тридцять років тому судді були куди суворішими, ніж зараз. Тому свій двадцять третій день народження я зустрів разом із тридцятьма сімома такими самими каторжниками в трюмі барка „Глорія Скотт“, що прямував до Австралії.
На „Глорії Скотт“ колись доставляли чай із Китаю, це було старе та не пристосоване для перевезення ув’язнених судно водообсягом п’ятсот тонн, і за швидкістю воно не могло зрівнятися з сучасними швидкохідними кліперами. Крім тридцяти восьми ув’язнених на борту було двадцять шість членів екіпажу, вісімнадцять солдатів, капітан, три його помічники, лікар, капелан і четверо наглядачів. Усього майже сто душ.
Перегородки між приміщеннями, в яких утримували ув’язнених, були тонкими й неміцними. Я був у кормовому трюмі, а сусідом моїм виявився один чоловік, якого я примітив, іще коли нас вели причалом. Зовсім молодий, безвусий, із довгим тонким носом і квадратною щелепою. Але найголовніше — він був надзвичайно високого зросту, напевне не нижче шести з половиною футів. Тримався він вільно, піднявся на борт так, наче вирушав на морську прогулянку, і серед смутних каторжних фізіономій дивно було бачити його енергійне обличчя й упевнений погляд. Ось тому я так зрадів, коли нас помістили поруч. А одного разу вночі я почув його голос і здогадався, що він зумів зробити отвір у тонкій перегородці.
— Здоров будь, приятелю! — прошепотів він. — Тебе як звати, ти за що сюди потрапив?
Я відповів і своєю чергою запитав, хто він такий.
— Мене звуть Джеком Прендергастом, — сказав він. — І даю руку собі відтяти, ти не пошкодуєш, що познайомився зі мною.
Я пам’ятав це ім’я, тому що незадовго до мого арешту справа Прендергаста гриміла по всій Англії. Цей обдарований юнак із пристойної родини всі свої таланти використав для винайдення всіляких видів шахрайства й ошуку. Йому вдавалося залазити в гаманці найзаможніших лондонських купців.
Я сказав, що багато чув про
