Кінець Великого Юліуса - Тетяна Григорівна Ситіна

Йому доводилось надто багато брехати про себе, і тепер він сам іноді не знав, що було правдою. Напружуючи пам'ять, він згадав великі засклені простори. Сходи, коридори і салони великих готелів, у яких жінка, що називала себе його матір'ю, наймала найдешевші номери під дахом, де було завжди дуже жарко або дуже холодно, залежно від сезону, і не текла вода в умивальниках. Мати йшла на цілі дні в справах, і вечорами її не було теж, а він проводив час із підлітками — ліфтерами і посильними. Іноді його кликали в номери нудьгуючі жильці, і там він бачив багато дивних людей і подій.

Потім… Та ні, нічого вартого уваги в його біографії потім не трапилось. Просто одного разу мати не повернулась у готель. Він сяк-так прожив тиждень, харчуючись подачками, а потім його привели в контору готелю, і там по акту, підписаному службовцями, наче вазу чи килим, передали представникові приюту святої Катерини.

А втім, усе це нецікаво. Коли Горелл опинився в університеті, в його душі все було запаскуджено і отруєно.

Хтось платив за його навчання, харчі й одяг. Горелл не дуже цікавився, хто і чому. Вже на другому курсі він одробляв за все, що йому давали, виконуючи доручення поки що в стінах університету.

Існування без мети, без дружби на безіменні подачки остаточно розтлило його. В сімнадцять років Горелл перестав думати про майбутнє.

Закінчивши університет посередньо, як і вимагалось від нього, нічим не вирізняючись серед інших студентів, Горелл перейшов у розпорядження розвідувального бюро.

Про те, що було далі, Горелл не любив згадувати. Останніми роками навіть його залізна психіка почала здавати. Він міг існувати тільки в обмеженому просторі абсолютно конкретного бажання. Або виконуючи завдання. Перебуваючи на завданні, він рухався, думав, жив, скоряючись чужій волі. Але завдання кінчалось, і починалися страшні інтервали часу, нічим не заповнені, — інтервали, коли щось оживало і боліло в мозку і доводило іноді до думок, які навіть Гореллові здавалися божевільними.

Юнак у новому білому плащі, захопившись розповіддю дівчини, штовхнув Горелла і не встиг вибачитись. Горелл повернувся в його сторону всім корпусом, ніхто не помітив, як піднялась його рука, але юнак уже корчився від короткого жорстокого удару, а Горелл з огидою дивився на його потилицю, темнозолотисту, по-хлопчачому кучеряву. Розігнувшись, юнак рвонувся вперед, але дівчина повисла на його руці: вона бачила затуманені очі Горелла, що стали зовсім плоскими в глибоких орбітах, і зрозуміла, — що другим ударом він уб'є.

Горелл плюнув і, розкачуючись, пішов далі, рухаючись разом із натовпом, у курне марево вулиці, пронизане жовтими, червоними і зеленими вогнями.

Зупинившись біля каси вар'єте, він узяв квиток і пройшов наверх, у ложу.

На сцені під прожекторами рухалась білорожева маса сплетених жіночих тіл. Дзвінкі молоді голоси старанно витягували куплети про Мері, яка страшенно любила своє ягнятко. За завісою було видно групу дівчат, вони стояли, притулившись голими спинами до брудної куліси, опустивши великі напудрені робочі руки, і покірно чекали своєї черги.

Горелла почало нудити, він підвівся і вийшов на тротуар.

Закуривши, він обернувся, швидко знайшов у натовпі за своєю спиною коротконогого лисуватого юнака і зробив йому знак рукою. Сконфужено і винувато посміхаючись, юнак підійшов.

— Їдьмо додому! — сказав Горелл, кидаючи недокурок у металеву корзину. — Мабуть, дуже жарко для веселощів!

Коротконогий літній юнак слухняно поліз за ним в автобус. Уже підходячи до хвіртки котеджу, потіючи від страху, він жалібно попросив:

— Сер, ви не скажете старикові, що впізнали мене в натовпі, сер? Я повинен був іти за вами таємно…

Горелл не відповів. Він витягнув верхню губу і зробив звук, від якого у лисого парубка заболіли зуби.

Пізніше Горелл спробував напитися сам, під час вечері, але так і не зумів сп'яніти. Близько трьох годин ночі до нього прийшов шеф і приніс документи, гроші, пляшку французького коньяку.

— Відпочинете в дорозі, — сказав він. — Вип'ємо і побазікаємо на прощання. За годину я їду. Вас відвезе на аеродром тренер.

Вони випили і спробували пригадати підходящі цікаві епізоди з минулого. Та, мабуть, щось трапилося з обома, бо їм було нецікаво і хотілося пам'ятати якнайменше.

— Можливо, ми просто старіємо, — сказав шеф. — І ще, по-моєму, надто багато останнім часом чути розмов про мир. Це заважає.

Горелла знову почало нудити.

— Давайте про діло, — сказав він. — А то я спатиму.

— Нового нічого немає, — промовив шеф. — Начальство посилає вам привіт. Настанови ті ж самі, постарайтесь узнати все, що можна, про нову роботу Пономарьова і за всяку ціну знищіть його разом з усією групою. В наш час не можна знищити наукове відкриття, але затримати можна. Ваше діло — затримати.

— Спасибі, — сказав Горелл, облизуючи пересохлі губи. — Велике спасибі.

— Не кривляйтесь! — огризнувся шеф і незабаром пішов.

Коли він пішов, Горелл роздягнувся догола, ліг навзнак на ліжко і довго намагався поринути в сон, що нагадував обморок. Цьому навчив його один старий таїтянин. Нічого не вийшло.

Тоді він сів, закурив і спробував пригадати що-небудь. Але свідомість була порожня, він відчував тільки тугу, неспокій і ще бажання розбити голову об стіну, щоб позбавитись цієї терпкої порожнечі.

Тренер заглянув до нього о пів на шосту ранку. В кімнаті пахло тютюном і спиртом. Горелл стояв біля вікна, дивлячись у складки опущеної штори, обхопивши себе за плечі руками. Плечі його дрібно тремтіли, наче від ознобу.

Тренер зачинив двері і за кілька хвилин голосно постукав.

Не зразу сонний голос запитав:

— Що, вже пора?

— Пора, — сказав тренер, стримуючи тремтіння при думці, що йому доведеться масирувати зараз цю людину. — Я жду вас на терасі.

— Зараз іду. Яка погода?

— Пристойна… Вдень буде жарко. Та для вас це вже не має значення! За півгодини ви летите…