Золоте теля - Євген Петрович Петров
— Храм спаса на картоплі, — неголосно сказав пішохід. Пройшовши під диктовою аркою із свіжим, намальованим крейдою, гаслом: «Привіт 5-й окружній конференції жінок і дівчат», він опинився біля входу у довгу алею, що мала назву Бульвару Молодих Талантів.
— Ні, — промовив він з гіркотою, — це не Ріо-де-Жанейро, це куди гірше.
Майже на всіх лавочках Бульвару молодих Талантів сиділи самотні дівчата з розкритими книжками в руках. Дірчасті тіні падали на сторінки книг, на голі лікті, на зворушливі чілки. Коли приїжджий увійшов у прохолодну алею, на лавочках помітно заворушилися. Дівчата, затуляючись книжками Гладкова, Елізи Ожешко і Сейфулліної, кидали на приїжджого боязкі погляди. Він пройшов повз схвильованих читачок парадним кроком і вийшов до будинку виконкому — мети своєї прогулянки.
У цю хвилину з-за рогу виїхав візник. Поруч з ним, тримаючись за припаде пилом, облуплене крило фургона і розмахуючи товстелезною папкою з тисненим написом «Musigue», швидко йшов чоловік у довгополій толстовці. Він щось запально доводив пасажирові фургона. Пасажир, людина літня, з обвислим, як банан, носом, стискував ногами чемодан і час від часу давав своєму співбесідникові дулі. В запалі суперечки його інженерський картуз з блискучою плюшевою околичкою зеленого диванного кольору, скособочився. Обидві сторони часто і з натиском промовляли слово «платня».
Незабаром почулися й інші слова.
— Ви за це відповідатимете, товаришу Талмудовський! — крикнув довгополий, відсторонюючи од свого обличчя інженерову дулю.
— А я вам кажу, що за таких умов до вас не піде жоден пристойний фахівець, — відповів Талмудовський, намагаючись тримати свою дулю в тій же позиції.
— Ви знову про платню! Доведеться поставити питання про рвацтво!
— Плював я на платню! Я працюватиму задарма! — кричав інженер, схвильовано виписуючи дулею різноманітні спіралі. — Захочу—і взагалі піду на пенсію. Ви мені це кріпосне право облиште! Самі всюди пишуть: «Свобода, рівність, братерство!» — а мене примушують працювати у цій щурячій норі. — І ось інженер Талмудовський на тій же руці, якою давав дулі, почав нервово рахувати пальці:— Квартира— свинарник, театру нема, платня… Візник! Жени на вокзал!
— Тпру-у! — завищав довгополий, метушливо забігаючи наперед і хапаючи коняку за вуздечку. — Я як секретар секції інженерів і техніків… Кіндрате Івановичу! Таж завод лишиться без спеціалістів… Побійтесь бога! Громадськість цього не допустить, інженере Талмудовський… У мене в портфелі протокол.
І секретар секції, розчепіривши ноги, почав поспіхом розв'язувати тасьма своєї «Musigue».
Ця необережність вирішила суперечку. Побачивши, що шлях вільний, Талмудовський звівся на ноги і що було сили закричав:
— Жени на вокзалі
— Куди? Куди? — забелькотав секретар, кидаючись за фаетоном. — Ви дезертир трудового фронту!
З папки «Musigue» вилетіли аркушики цигаркового паперу з якимись бузковими «слухали — ухвалили».
Приїжджий, що з цікавістю спостерігав цей інцидент, — постояв хвилину на спорожнілій площі й ще переконливішим тоном промовив;
— Ні, це не Ріо-де-Жанейро.
За хвилину він уже стукав у двері кабінету голови виконкому.
— Вам кого? — запитав його секретар, що сидів за столом біля дверей. — Вам чого до голови? У якій справі?
Очевидно, відвідувач досконало знав систему поводження з секретарями державних, господарчих і громадських організацій. Він і не думав запевняти, що прибув у терміновій казенній справі.
— В особистій, — сухо сказав він, навіть не дивлячись на секретаря; просунув голову у двері:—До вас можна? — І, не чекаючи відповіді, наблизився до письмового столу. — Здрастуйте, ви мене не пізнаєте?
Голова виконкому, чорноокий огрядний чолов'яга у синьому піджаці і таких самісіньких штанях, заправлених у чоботи на високих скороходських закаблуках, глянув на відвідувача досить неуважно і заявив, що не пізнає.
— Невже не пізнаєте? А, до речі, багато людей вважають, що я дуже схожий на свого батька.
— Я теж дуже схожий на свого батька, — нетерпляче сказав відвідувачеві голова. — Ви з чим до мене, товаришу?
— Тут справа вся в тім, хто батько, — журно зауважив відвідувач. — Я син лейтенанта Шмідта.
Голова виконкому зніяковів. Він підвівся. Враз пригадав образ славнозвісного революційного лейтенанта з блідим обличчям і в чорній пелерині, з бронзовими застібками-левами. Поки він міркував, що б його, відповідне для такого випадку, сказати синові чорноморського героя, відвідувач роздивлявся поглядом примхливого покупця умеблювання кабінету.
Колись, за царату, присутствені місця меблювали за певним трафаретом. Було винайдено особливу породу казенних меблів: плоскі, під саму стелю, шафи, дерев'яні канапи з важкими тридюймовими полірованими сидіннями, столи на товстих більярдних ніжках і дубові парапети, які відділяли «присутствіє» від зовнішнього неспокійного світу. З часу революції ця порода меблів майже зникла і секрет її виробництва згубили. Люди забули, як треба обладнувати приміщення урядових осіб, і службові кабінети заполонили предмети, які до того вважалися невід'ємним атрибутом приватної квартири. В установах з'явилися пружинні адвокатські канапи з дзеркальною поличкою для семи фарфорових слонів, які немовбито приносять щастя, полиці для посуду, етажерочки, розсувні шкіряні крісла для ревматиків і блакитні японські вази. В кабінеті голови арбатовського виконкому, окрім звичайного письмового столу, прижилися ще й два пуфики, оббиті посотаним рожевим шовком, картата козетка, атласний екран з Фузі-Ямою і з квітучою вишневою гілкою і дзеркальна слов'янська шафа грубої базарної роботи.
«А шафочка, — бачу, — типу «Гей, слов'яни!» — подумав відвідувач. — Тут багато не візьмеш. Ні, це не Ріо-де-Жанейро».
— Дуже добре, що ви зайшли, — нарешті промовив голова. — Ви, напевне, з Москви?
— Еге ж, проїздом, — одповів відвідувач, розглядаючи козетку і щодалі все більше переконуючись, що фінансові справи виконкому кепські. Він оддавав перевагу виконкомам, що були обставлені новими шведськими меблями ленінградського деревотресту.
Голова виконкому вже хотів було запитати про мету приїзду лейтенантського сина в Арбатов, але несподівано для самого себе жалібно посміхнувся і сказав:
— Церкви у нас чудові. Тут уже з Головнауки приїздили, збираються реставрувати. Скажіть, а чи ви самі пам'ятаєте повстання на панцирникові «Очаков»?
— Туманно, туманно, — одповів відвідувач. — У ту героїчну добу я був ще безмірно малий. Я був немовлям.
— Пробачте, а як вас звати?
— Микола… Микола Шмідт.
— А по батькові?
«Ой як погано!» — подумав відвідувач, який і сам не знав, як звати його батька.
— Та-ак, — протягнув він, уникаючи прямої відповіді, — тепер багато є таких, що не знають імен героїв… Почаділи від непу… Немає колишнього ентузіазму. Я, власне, потрапив до вашого міста випадково. Неприємність в дорозі… Залишився без грошей.
Голова дуже зрадів раптовій зміні напряму розмови. Це ж ганьба, що він забув ім'я очаковського героя.
«Справді, — міркував він, люб'язно
