Моя автобіографія - Остап Вишня

Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика — моментально пiд лiжко й тiпаюсь.

— Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж покалiчишся, сукин ти сину!

А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:

"Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!"

Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь — убiк! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. I отодi я зрозумiв, що я на щось потрiбний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тодi думка: мабуть, я для лiтератури потрiбний. Так i вийшло.

Отак мiж природою, з одного боку, та людьми — з другого, й промайнули першi кроки мого дитинства золотого.

Потiм — оддали мене в школу.

Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Iван Максимович, доброї душi дiдуган, бiлий-бiлий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив вiн сумлiнно, бо сам вiн був ходяча совiсть людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тодi "система" була, i ходила вона завжди, коли було треба, i нiколи люто.

Де тепер вона, та лiнiйка, що виробляла менi стиль лiтературний? Вона перша пройшлася по руцi моїй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли б не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свiдомiсть. Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенько-бо, було, батько посилає з чимось до баринi в горницi, а посилаючи, каже:

— Як увiйдеш же, то поцiлуєш баринi ручку.

"Велика, — думав я собi, — значить, бариня цабе, коли їй ручку цiлувати треба".

Правда, неясна якась ще тодi була в мене класова свiдомiсть. З одного боку — цiлував баринi ручку, а з другого — клумби квiтковi їй толочив.

Чистий тобi лейборист. Мiж соцiалiзмом i королем вертiвся, як мокра миша.

Але вже й тодi добре затямив собi, що пани на свiтi є.

I як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залiзу пiд панську веранду та й шепочу;

— Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу, як триста лiт iз нас... i т. д., i т. д.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, менi й шести лiт. Скiнчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зiнькiв, повчись iще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повiз батько мене в Зiнькiв, хоч i тяжко йому було тодi, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв вiн не дуже. Проте повiз i вiддав мене у Зiнькiвську мiську двокласну школу.

Зiнькiвську школу закiнчив я року 1903-го, з свiдоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж менi в тi чиновники, коли "менi тринадцятий минало".

Приїхав додому.

— Рано ти, — каже батько, — закiнчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж у Київ, у вiйськово-фельдшерську школу, бо батько як колишнiй солдат мав право в ту школу дiтей оддавати на "казьонний кошт".

Поїхали ми до Києва. В Києвi я роззявив рота на вокзалi i так iшов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матiр'ю зупинились. Поприкладався до всiх мощей, до всiх чудотворних iкон, до всiх мироточивих голiв i iспити склав.

Та й залишився в Києвi. Та й закiнчив школу, та й зробився фельдшером.

А потiм пiшло нецiкаве життя. Служив i все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

А потiм до унiверситету вступив.

Книга, що найсильнiше на мене враження справила в моїм життi, — це "Катехiзис" Фiларета. До чого ж противна книжка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б i нiчого, а то — напам'ять.

Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався менi Соломонiв "Оракул". Цiлими днями сидiв над ним та кульки з хлiба пускав на оте коло з числами рiзними. Пускаю, аж у головi макiтриться, поки прийде мати, вхопить того "Оракула" та по головi — трах! Тодi тiльки й кину.