Невдаха - Анатолій Сергієнко
Автобус рушає, я махаю на прощання рукою, але Ольга не відповідає. Горда, вона завше була шляхетно-гордою жінкою. Залізо-бетонна гордість, яку ніщо не змогло похитнути: ні час, ні доля, ні мій безглуздий вчинок… Звичайно, вона має рацію. Вчинити так може людина психічно ненормальна. Хоча зі психікою у мене все гаразд. Спеціально перевірявся у лікаря. Взагалі, після того, як відніс заяву на розлучення, ретельно обстежив своє здоров'я. Гадав, болячок маю усяких до дідька. Однак лікарі нічого серйозного не виявили.
День сьогодні гарний, сонячний. Теплий вітерець приємно лоскотав шию. З автовокзалу побрів навпростець, бічною вуличкою. Далі стежкою через захаращений туристами лісок, який виводив до нашого пансіонату.
Не треба було Ользі приїжджати, не треба ворушити минуле. Ні їй, ні мені від цього не полегшає. Уявив, як Ольга, приїхавши до міста, одразу прийде до матері. Уявив обличчя Ганни Михайлівни, закам'яніле, напружене, і німе запитання в очах: як він там, чи взявся за розум? Непутящий зять трапився, ох, непутящий, певно, думає вона. Аби знати раніше, як воно все повернеться. А ще злі язики сусідів – кинув доньку, і власна безсилість залагодити конфлікт. Ганна Михайлівна довго мовчала, не втручалася у наші з Ольгою стосунки, врешті і в неї терпець урвався. Пам'ятаю нашу розмову. Теща не підвищувала голосу, не звинувачувала мене у всіх гріхах, лише з докором глянула й розсудливо мовила:
– Бачиш, що ти з нею зробив?! – Вона кивнула у бік Ольги, яка сиділа на канапі й плакала. – Кому потрібне таке життя? Не виходить у вас, то не мучте одне одного.
– Знову винен? – злісно кинув я. – Не так повернувся, не те сказав, пізно прийшов – одразу істерика, плач! Затримався трохи, ну і що? Маю я право врешті-решт поговорити з товаришем, навіть випити чарку і прийти додому на півгодини пізніше?
– Яких півгодини?! Ти приплентався в одинадцятій! Совість у тебе є? А в якому вигляді прийшов? Від тебе на кілометр тхне перегаром! – втрутилася в розмову Ольга.
– В якому? Нормальному! З другом дитинства два роки не бачились. Посиділи трохи, випили по чарці, провів його на вокзал, – виправдовувався я. – Ти і так усіх моїх друзів порозгонила! Ніхто навіть у гості не приходить, бо знають – Ольга буде злитися, ходитиме набундючена, наче індик. Хіба це нормальне ще, товариш приїхав у відрядження, а я його не можу запросити додому?
– У тебе жінка, дитина. Які можуть бути друзі?! У першу чергу про сім'ю треба дбати, – озвалася Ганна Михайлівна. – ось, що я тобі, Іване, скажу: або ти візьмешся за розум, або…
Вона не договорила, однак я усе зрозумів, і мабуть, тоді вперше подумав про розлучення…
Ліс скінчився, стежка бігла в долину, до річки, де за дерев'яним мостом виднівся наш пансіонат. Наш пансіонат… Як швидко я звик до цього слова, хоч минуло три місяці. Три місяці, і як круто змінилося моє життя! Тільки тепер нарешті почав дихати на повні груди. Усе, що було раніш, промайнуло, наче сон. Чорно-білий, безбарвний, порожній сон… А може, й не порожній. Не зміг помітити суттєве, важливе, не зміг вчасно зупинитись, подумати, повернути життя туди, куди потрібно. І тепер тішу себе думкою, навіюю, обманюю, що колись було погано, а зараз добре. Що живу з враженням, наче прийшов з фронту. Немає більше обстрілів важкої артилерії ні на роботі, ні вдома, немає постійних бомбардувань скаргами: в сусіда є, а в тебе нема. Ніхто тебе не смикає, не дорікає, не повчає, живеш і чиниш, як вважаєш за потрібне…
– Здоров, Іване, здоров, кажу! – Так замислився, що одразу й не почув від прохідної голос Сидора Прокоповича, сімдесяти дворічного пенсіонера, колишнього робітника лісгоспу, нині – працівника нашого пансіонату.
Сидір Прокопович поволі підвівся з лави, бадьоро й привітно простягнув руку. Привітавшись, поправив зелений, ще лісгоспівський кашкет і, хитрувато мружачи очі мовив:
– Бачу, ти дарма час не гаєш. Правильно! А то, один та один. Жіночка, я тобі скажу – на всі сто! Молоденька, двадцять літ, не більше.
– Тридцять шість, – уточнив я.
– Ніколи б не подумав, – здивувався старий.– І як вони вхитряються такими молодими бути? А ти – молодець, уже встиг і познайомитись! Гріх таку гарну жінку пускати одну на курорт. Гріх, їй-бо гріх! Моя стара бурчить, кидай, каже, Сидоре, пансіонат, та пильнуй ліпше город. Грушку-лимонку, що від дороги, цієї ночі геть-чисто обчистили. А з копиці сіна таке зробили, наче по ній усю ніч трактор їздив. Мало їм уже лісу, і по городах любляться. Я оце вчора ходив по гриби, за Яківець, там, де бурову вежу збудували, і застукав одну пару, п'ять метрів від дороги. Бачу, голі ноги…
Сидір Прокопович, якщо його вчасно не зупинити, буде теревенити півдня. Ох і любить старий побалакати! Покритикувати сучасну молодь, подискутувати про політику, переповісти цікаву статтю з газети. На лаві – купа свіжих газет, журнал «Огонек». Мабуть, ще не встиг прочитати, а то б він одразу, обзирнувшись довкола, чи ніхто не підслуховує, тихо й довірливо сказав би:
– Головного редактора посадять, ще трохи – і сяде, точно тобі кажу! Таке друкувати… і не боїться, чортяка! Якби років три-чотири тому, поклав би партійний квиток і до Сибіру б загримів. А тепер – перестройка.
Часу в мене було обмаль, зранку від директора одержав термінове завдання: у двох кімнатах третього корпусу поставити батареї водяного опалення. Я дав можливість Сидору Прокоповичу доказати про голі ноги, і для годиться, запитав:
– Де це ви бачили бурову вежу? Я три місяці тут, усі околиці обходив, і про бурову нічого не чув.
– Кілометрів шість звідси, ондечки, за тою горою, – старий показав рукою у бік Яківця. – Десять років тому отих веж було до дідька. Казали геологи, що в нас нафта є, але дуже глибоко. Тоді не змогли дістати, тепер знову приїхали. Але вже інші, ці газ шукають. Одну бурову збудували, на другу механізмів усяких понавозили. Ти ж на буровій працював, мусиш знати.
– Мав справу, – тихо сказав я. Згадувати про колишню роботу – як ніж у серце. Як-не-як
