Проклята краса - Дарина Гнатко

— Можливо… та ти мене запитав? — Її голос задзвенів і ось-ось мав зірватися на крик, а сіро-зелені очі враз зробились великими, округлими та злими. — Може, я не хочу, щоб ця дівчина жила в моєму домі?

— Глашо, Ганнуся ж нам не чужа.

— Це тобі вона не чужа, — відгукнулась дядина, і Ганнуся ледь втрималась, аби не кинутись геть у двері. — А я що, маю терпіти її увесь день, поки ти на роботі? І що вона буде робити, байдики бити чи як?

— Можливо, восени піде вчитись, а поки допоможе тобі.

— Потрібна мені її допомога…

— Послухай, — перебив її дядько Данило, й Ганнуся почула в його спокійному голосі твердість, від якої тітка Глашка трішки притихла. — Мене попросив про це брат, і я маю йому допомогти.

— Але чому їй треба зараз тут жити?

— Так треба.

— Вона що, вагітна? — кинула тітка Глашка з такою злістю, що Ганнуся аж відсахнулась. Сльози, гіркі та пекучі сльози образи, які зовсім не приносили полегшення, а розпікали ще сильніше, таки полились з її очей, і скрізь них вона ледь помітила ті зловтішні погляди, котрими вп’ялися у неї Дарина з матір’ю, вже засуджуючи, вже висміюючи.

— Що за дурниці ти вигукуєш, що вигадуєш? — напустився на дружину дядько Данило, а Ганнуся поглянула на батька, бажаючи відшукати в очах його підтримку, щось тепле у цій холодній кімнаті, від близької та рідної людини. І застигла, помітивши з жахом у очах батька підозру та явне відображення думки про те, що вона й справді могла бути важкою від Гребенка. Біль від цієї батьківської зневіри з такою силою пронизав серце, що потемніло в очах, і вона, уже не стримуючи себе, кинулась до дверей, ледь зачувши за спиною його голос:

— Ганю, що з тобою? Ти куди?

— Облиште мене, — розридалась вона у відповідь, тремтячими руками вхопившись за двері та потягнувши їх на себе.

— Ганно! Ганно, стій!

Голос батька, занепокоєний та пронизливий, пролунав позаду, а вона все бігла, вже опинившись поза межею дядькової квартири, ледь помічаючи східці, що мигтіли перед очима зі страхітливою швидкістю.

Дива не трапилось, дядько допоміг батькові, але не це так боліло їй зараз, а ота підозра в батьківських очах, його думка про те, що вона могла так низько опуститись, допустити блуд з Гребенком.

Як міг він ось так швидко повірити цій пихатій тітці Глашці? Як? Ганнуся цього не розуміла. І від того їй було ще болячіше, ще образливіше.

Ридаючи вголос, вона штовхнула важкі, пофарбовані коричневим двері під’їзду та вибігла на вулицю, незвично гомінку після тиші темного, прохолодного приміщення. Гарячий вітер торкнувся її розпашілого лиця, обпікаючи, і Ганнуся з хвильку постояла так під широким каштаном й кинулась до другого боку дороги, бажаючи тільки одного — опинитись якомога далі від цього дому, від цих людей.

Вона перебігла дорогу й тепер ішла біля неї, чуючи за спиною голос батька, але не озираючись. А очі так і заливали сльози, розмиваючи все навкруги — дорогу та людей, що траплялись назустріч.

— Ганю! Ганю!

Голос батька пролунав уже досить близько, і Ганнуся несподівано прудко рвонулась у протилежний бік, забувши про все і необережно опинившись посеред дороги майже під колесами чорної машини, що відчайдушно загуділа та заскреготіла гальмами. Цей звук, а ще крик батька були настільки оглушливими, що Ганнуся, мов засліплена, застигла посеред дороги, не маючи сили ні втекти зі шляху машини, ані зробити навіть малесенького кроку вбік.

— Можеш привітати мене, Петре. Я сьогодні отримав розлучення.

Сріблясто-сірі очі водія Петра Черкая, співробітника міського відділу НКВС, уважно глянули на свого керівника в дзеркальце, а глухуватий голос досить спокійно промовив:

— Вітаю, Дмитре Михайловичу.

Майор Дмитро Михайлович Солодов на мить сховав очі під довгими золотаво-коричневими віями й прошепотів:

— Дякую, Петре! А тепер поїхали.

Петро кинув на нього запитливий погляд.

— Додому?

— Так. Я обіцяв Ганні Гаврилівні, що відвезу її сьогодні на кладовище, сьогодні ж роковини батьків.

Петро мовчки хитнув головою та повільно вивів машину на дорогу. Дмитро, відкинувшись на спинку шкіряного сидіння, прикрив очі й замислився. Сьогодні він розлучився. Із Наталкою. Чи гадав він три роки тому, коли брав її за дружину, що настане цей день, коли він отримає довідку, за якою жінка, яку він кохав п’ять років — три з яких у якості чоловіка — тепер доводиться йому колишньою дружиною, жінкою, що вже належить іншому.

Перед очима Дмитра все ще стояло лице Наталки, таке, яким він бачив його усього декілька хвилин тому, спокійне, просвітлене та неймовірно щасливе. І не заради нього так вона світилась та сяяла, не він зробив її такою щасливою. Він, на жаль, цього зробити не зміг, як не намагався, як не бажав того.

Дмитро народився в Кременчуці тридцять років тому і був єдиним сином у родині більшовицького підпільника, а ще військового царської армії Михайла Гавриловича та Катерини Богуславівни Солодових. Народився у великій п’ятикімнатній квартирі з високими стелями і фактично був вихований тіткою Ганною, незаміжньою сестрою батька, яка не працювала через хворі ноги і до нестями любила свого Дмитрика. Тато увесь час був то на роботі, то у відрядженнях, мама, як його секретар та помічниця, теж всюди прямувала за чоловіком, цілком віддана комунізму, тож для маленького Дмитрика тьотя Аня була і мамою, і татком. Коли йому минав тринадцятий рік, тато з мамою, поїхавши у відрядження, так і не повернулись. Тато, утомившись важливими справами в Москві, заснув за кермом… Прибита горем, утратою єдиного брата, тьотя Аня все ж зуміла вистояти і виховала Дмитра, подарувавши йому всю ту любов, на яку було багате її велике та ніжне жіноче серце. Іноді, досить неохоче, вона приймала допомогу доброго батьківського товариша Макара Семеновича Звольського, який у молодості був до неї небайдужим, але, отримавши відмову, одружився з іншою жінкою. Саме дядько Макар став для Дмитра другим батьком, й саме він привів молодого та несміливого Дмитра в органи, зробивши з роками з нього гідного офіцера, яким міг би пишатись покійний батько.

Дмитрові було двадцять п’ять, коли він зустрівся з Наталкою. Тоді, того пам’ятного весняного дня, він був черговим у відділку, коли охоронець привів її, невеличку на зріст, худеньку аж до прозорості. Вона ввійшла до його кабінету, нервово здригаючись та озираючись навкруги великими блакитними очима, й була такою нещасною, що у Дмитра защеміло серце.

Він вказав їй на стілець біля свого столу.

— Прошу, сідайте!

Вона поскаржилась на те, що в