Загадка «Блакитного потяга» - Агата Крісті

– Інформація?

Комісар повільно кивнув.

– Про леді, яка була вашою попутницею. Ви з нею вчора ділили столик під час ланчу.

– Боюся, я нічого вам не можу повідомити про неї. Так, ми розговорилися за їжею, але вона для мене цілковита незнайомка. Я ніколи її раніше не бачила.

– І попри те, – різко сказав комісар, – після ланчу ви разом повернулися в її купе, де ще певний час просиділи за розмовою.

– Так, – відповіла Кетрін, – це правда.

Поліцейський, схоже, очікував, що вона щось додасть. І підбадьорливо поглянув на неї.

– Ну-ну, мадам?

– Що «ну», мсьє? – не зрозуміла міс Ґрей.

– Ви, очевидно, можете дати мені приблизне уявлення про вашу розмову?

– Могла б, – відказала Кетрін, – але наразі не бачу для цього причин.

Вона відчула якесь типово британське роздратування. Цей чужоземний чинуша здавався їй занадто зухвалим.

– Не бачите причин?! – вигукнув комісар. – О, запевняю вас, мадам, – причина існує.

– Тоді ви, певно, повідомите її мені.

Той у задумливому мовчанні хвилину-другу пошкріб підборіддя і нарешті промовив:

– Мадам, причина дуже проста. Леді, про яку йдеться, знайшли сьогодні вранці мертвою в її купе.

– Мертвою! – охнула Кетрін. – Що з нею сталося – серцевий напад?

– Ні, – мовив комісар замисленим, ба навіть замріяним тоном. – Ні – її вбили.

– Вбили! – скрикнула жінка.

– Тепер ви розумієте, мадам, чому ми прагнемо зібрати всю інформацію, яку лише зможемо.

– Але ж її служниця, звісна річ…

– Її служниця зникла.

– Ох!

Кетрін спинилася, щоб зібратися з думками.

– Оскільки провідник помітив, як ви розмовляли з нею у її купе, він – що цілком природно – повідомив про цей факт поліцію. Саме тому, мадам, ми вас і затримали – у надії одержати деяку інформацію.

– Мені дуже шкода, – сказала Кетрін. – Але я навіть не знаю її прізвища.

– Її прізвище – Кеттерінґ. Його ми дізналися з паспорта і бирок на багажі. А от якби нам…

Тут у двері купе постукали, і мсьє Ко, насупившись, прочинив їх дюймів на шість.

– У чім річ? – владно поцікавився він. – Мене не можна турбувати.

Крізь щілину проглянула яйцеподібна голова обіднього знайомця Кетрін. На обличчі в нього променилася усмішка.

– Мене звати Еркюль Пуаро, – сказав він.

– Та годі вам, – ледь видобув комісар, – невже той самий Еркюль Пуаро?

– Власною персоною, – підтвердив чоловічок. – Пам’ятаю, ми якось стикалися з вами в паризькій Sûreté,[24] мсьє Ко, хоча ви, поза сумнівом, навряд чи мене пригадуєте?

– Навпаки, мсьє, навпаки, – сердечно запевнив поліцейський. – Проходьте, прошу вас. Ви знаєте про це…

– Так, знаю, – мовив Еркюль Пуаро. – От і зайшов поглянути, чи не зможу чимось допомогти…

– Матимемо за величезну приємність, – негайно відказав комісар. – Мсьє Пуаро, дозвольте відрекомендувати вам… – Він зазирнув у паспорт, який і досі тримав у руці – … мадам… е-е… мадемуазель Ґрей.

Пуаро посміхнувся до Кетрін.

– Дивно, чи не так, – пробурмотів він, – що мої слова настільки швидко справдилися?

– Мадемуазель, на жаль, змогла повідомити нам украй небагато, – зітхнув комісар.

– Я саме пояснювала, – сказала та, – що ця бідолашна леді була для мене цілковитою незнайомкою.

Пуаро кивнув.

– Але ж вона бесідувала з вами, чи не так? – м’яко запитав він. – І у вас склалося про неї певне враження – хіба ні?

– Так, – у задумі промовила Кетрін. – Гадаю, що склалося.

– І полягало це враження в тому…

– Так, мадемуазель, – висунувся наперед комісар, – давайте-но послухаємо, що там у вас за враження.

Кетрін сиділа і прокручувала в голові всю цю історію. Та хоч у неї і було таке відчуття, наче вона зраджує свою конфідентку, проте коли у вухах дзвеніло те огидне слово «вбили», жінка не сміла нічого втаїти. Від цього могло надто багато залежати. А тому – так точно, як лише могла, – міс Ґрей слово в слово повторила свою розмову з покійною.

– А це вже цікаво, – сказав комісар, зиркнувши на колегу. – Еге ж, мсьє Пуаро, цікаво? Та от чи має стосунок до злочину… – І залишив речення незакінченим.

– Гадаю, це не могло бути самогубство? – із сумнівом спитала Кетрін.

– Ні, – відрубав поліцейський. – Самогубство виключене. Її задушили чорним шнуром.

– Ох! – здригнулася жінка.

Мсьє Ко здійняв долоні, вибачаючись.

– У цьому справді немає нічого приємного – аж ніяк. Гадаю, наші потягові крадії дещо брутальніші за ваших.

– Це жахливо!

– Так, так, – він і втішав, і вибачався, – але ж ви, мадемуазель, дуже хоробра. Я, щойно побачив вас, так собі і сказав: «Ця мадемуазель – справжня сміливиця». І саме тому я попрошу вас зробити ще дещо – тяжке, але, запевняю вас, украй необхідне.

Кетрін сторожко глянула на нього.

А той вибачливо розвів руками.

– Я збираюся просити вас, мадемуазель, бути такою ласкавою, щоб пройти зі мною в сусіднє купе.

– Мені конче треба це зробити? – тихо спитала Кетрін.

– Я маю пред’явити її комусь для впізнання, – пояснив комісар, – а оскільки служниця зникла… – тут він значуще кашлянув, – скидається на те, що ви – саме та особа, яка найкраще роздивилася її, відколи вона сіла в потяг.

– Що ж, гаразд, – ледь не пошепки відказала міс Ґрей, – коли це так необхідно…

Вона підвелася. Пуаро злегка кивнув їй на знак схвалення.

– Мадемуазель чинить розсудливо, – промовив він. – Ви дозволите мені супроводити вас, мсьє Ко?

– З радістю, мій любий мсьє Пуаро.

Вони вийшли у коридор, і комісар відімкнув двері до купе вбитої. Жалюзі в його дальньому кінці були наполовину підняті, щоб впускати світло. Труп жінки лежав на полиці зліва від них, і то в такій природній позі, що можна було подумати, наче та спить. На небіжчицю було натягнуте простирадло, а голова повернена до стіни – так що з-під нього визирали тільки рудуваті, червонясто-коричневі кучері. Мсьє Ко вкрай акуратно поклав руку на плече покійної і розвернув тіло так, щоб стало видно обличчя. Кетрін трішки відсахнулася, і її нігті вп’ялися в долоні. Сильний удар до невпізнання спотворив його риси. Пуаро різко скрикнув.

– Коли це було зроблено, хотів би я знати? – поцікавився він. – Ушкодження прижиттєві чи посмертні?

– Лікар каже, що їх заподіяли трупу, – відповів мсьє Ко.

– Дивно, – мовив чоловічок, насупивши брови. І обернувся до Кетрін: – Не бійтеся, мадемуазель, погляньте на неї уважно. Ви впевнені, що це саме та жінка, з якою ви розмовляли вчора у потягу?

Міс Ґрей мала міцні нерви. Зібравшись із духом, вона ретельно та пильно поглянула на небіжчицю. А відтак нахилилася ближче й узяла ту за руку.

– Я цілком певна, – за деякий час відказала вона. – Її обличчя надто спотворене, щоб упізнати, але будова тіла, постава й волосся точно ті самі, а