Ігри в помсту - Світлана Бонд

Далі ці двоє, немов фанатики, обговорювали книжку й ділилися враженнями, зовсім забувши про початкову тему. Інші ледь з нудьги не засинали, але також були щасливі, що їх залишили в спокої. Втупилися в телефони й покірно чекали дзвінка.

Під кінець заняття Ковалевська в чудовому настрої потягнулася до журналу виставити оцінки.

- Так, ідемо по черзі, - вона знову опустила окуляри й витріщилася у список прізвищ. - Анна Гронська, вам п'ять, далі Валерія - п'ять. Влад - чотири...

Аня вже не слухала. Досить було дізнатися оцінку того самого розумника, щоб обличчя осяяла широка усмішка. Вона повернулася назад, зловила погляд Влада і продемонструвала йому середній палець. Намагалася виглядати байдужою, навіть щоки закусила, щоб не посміхатися на всі тридцять два, але очі повні гордості не приховати.

З кривою посмішкою Влад показав їй середній палець у відповідь. Коли вона відвернулася, почувся голос Колі:

- Чуваче, як вона тебе...

- Мене ще ніколи не затикала людина тим, що просто читає книжки, - приголомшено промовив Влад. - Я вражений.  

Пролунав дзвінок і студенти, які до цього ледь подавали ознаки життя, повскакували з-за парт і кинулися до дверей, про себе радіючи, що пережили цей день.

14

Гарний настрій Ані ще сильніше скрасила випадкова зустріч із Костею. Вона виходила з університету якраз, коли він проходив повз. Побачивши її, махнув рукою.

- Привіт, - підійшла Аня.

- Ти чого така щаслива? У понеділок це виглядає дивно.

Вона спробувала видихнути, щоб емоції, які переповнювали, не вирвалися назовні, бо таке приховати складно.

- Просто п'ятірку отримала. Ковалевська класна, мені здається, я буду в неї в улюбленцях.

- Марьванна? - запитав він, продовжуючи рухатися.  - О-о, тоді готуйся до війни з Владом. Він вважав її найкращим викладачем, а потім з'являєшся ти й все псуєш.

- Так йому і треба!

- Він мене все ще підозрює?

Після такої різкої зміни теми, щастя в душі Ані як і не бувало.

- Не знаю... вони днями знайшли особистий щоденник Філіпа, і Влад, ніби як, заспокоївся. Відтоді про тебе ні слова не сказав.

- Що? - усміхнувся Костя. - В нього був щоденник? Боюся уявити, що він туди писав. Компромат, та й годі, - його сміх прозвучав невимушено, але в очах все ж з'явився легкий відтінок тривоги. Чергова загадка, але справу потрібно було довести до кінця.

- Слухай, я майже не в курсі, що там. Мене в їхні справи не вплутують.

- Ти ж не повинна була мені це говорити? - з недовірою запитав Костя. - Чи, навпаки, повинна?

Стало ніяково під таким пильним поглядом, ніби її розсекретили й ведуть на смертну кару.

- Я просто тобі довіряю, - випалила Аня.

- Гаразд, змінили тему, - Костя прискорився. - Тобі ще потрібні відповіді з історії англійської мови?

- В майбутньому не завадили б.

- Тоді ходімо до мене. Перші кілька семінарів у зошиті записані, можу зараз віддати. Решту на ноуті потім знайду.

Вони йшли через парк-курилку, густо засіяну ялинами та ледь пожовклими березами. Всі лавки були зайняті студентами, в одній із компаній Аня помітила декана їхнього факультету. З цигаркою в зубах він уважно слухав молодь.

- Це так дивно, - розмірковувала вона. - Ваші викладачі спілкуються зі студентами на рівних. У моєму минулому універі було по-іншому: сердиті бабусі вважали, що ми зобов'язані ідеально знати кожен їхній предмет. Тільки не врахували, що в майбутньому це ніяк не допоможе.

- Звикай до сучасної системи освіти, - підтримав Костя. - Єдине, чого нас тут навчать, - так це вчитися. А після отримання диплома вертись як хочеш. Це вже не їхні проблеми.

- Краще б учили “вертітися”.

- Відсутність грошей навчить.

Ця репліка викликала в Ані ще ширшу усмішку. Підходячи до гуртожитку, вона трохи заспокоїлася, але нове питання Кості знову вибило її з рівноваги.

- Ти чого з того універу втекла? - він відчинив перед нею двері. - Справа ж не в розлючених бабусях?

Відповідь вимагала відвертості, якої Аня старанно уникала. Вона показала вахтерці перепустку, зайшла всередину і вже біля ліфта тихо сказала:

- Ні, хоча я була щаслива знати, що ніколи їх більше не побачу.

- Заінтригувала, - він натиснув на останній поверх і втупився на неї.

Таке непросто говорити, але вона наважилася.

- Коротше, це через колишнього, - сказала Аня, виходячи з ліфта. - Ми з ним з одного міста, навчалися в одному універі, жили в одному гуртожитку, мені навіть звалити було нікуди.

Зацікавлений початком розмови, Костя відчинив двері у свою кімнату. Коли подруга зайшла, він запитав:

- Усе так погано?

Аня озирнулася. Для кімнати хлопців виявилося доволі чисто. Ліжка заслані, на тому, де спав Влад, лежав рюкзак, але його самого не було. Це добре.