Фантомна довіра - Лана Вернік

Біля двору Бондарів стояла швидка. Залетівши в будинок, одразу ж поспішила до кімнати колишньої вчительки — останні двері праворуч у спальній частині коридору.

Хризонівна лежала бліда, як полотно, а поруч з нею сиділа місцева фельдшерка — Лідія Денисівна. Побачивши Ларису, бабуся заплакала.

— Пропав… пропав мій хлопчик…

Лора сіла на підлогу біля Хризонівни і взяла її за руку.

— Він обов’язково знайдеться. Степан був там не один раз і дуже добре знає ту місцевість, — сказала Лора. Вона намагалась говорити спокійно і в неї добре вийшло.

— Ти знала, куди він їде?.. — з недовірою запитала колишня вчителька, стиснувши руку дівчини.

— Так… — Лариса кивнула. — Степан збирався відвідати одного свого знайомого. Можливо, вони там просто загостювалися…

— Якого знайомого?— стара стисла її руку.

— Віро Хризонівно, пустіть, мені боляче, — Лора спробувала звільнити свою руку з залізної хватки старенької.

— Які знайомі у нього можуть бути в Африці?!

— От коли він повернеться — тоді і запитаєте, — Лариса висмикнула свою руку. Хризонівна не відводила від неї пильного погляду. Як так трапилося, що онук розповів про свою поїздку Ларисі, а їй нічого не сказав?

Лідія Денисівна простягнула Ларисі аркуш.

— Ось, це призначення терапевта. Тут записано, що ми їй вкололи сьогодні. Отут — те, що робила вчорашня бригада. Була б тобі дуже вдячна, Лоро, якби ти змогла поробити Вірі Хризонівні ін’єкції, бо ми, звичайно, можемо приїздити і колоти, але ж ти розумієш… Ми — швидка допомога, а не доглядачі.

— Так, звичайно. Я все зроблю.

Провівши фельдшерку, Лора повернулася до кімнати старенької.

— Він справді сказав тобі куди їде? — недовірливо перепитала Хризонівна.

— Так.

— І куди?

— Колись Степан познайомився з одним шаманом і йому випала нагода провідати того чоловіка у нього вдома. Я впевнена, що з ним все гаразд. А вам потрібно зараз заспокоїтись і чекати його повернення. Я думаю, що він не пропав, просто затримався в гостях…   

Лариса навіть не уявляла наскільки була права…

Того неспокійного ранку, 17 червня, Степан прокинувся від крику вартового.

— Білий! Зупинись! Білий, я тобі кажу, — кричав чоловік.

Кому були адресовані ці слова — Степан знав. Білих у всьому таборі лише двоє. Один з них тут, у хижці, тобто він сам, а другий — у машині… Усміхнувся і повернувся на бік. Однак наступної миті вартовий почав кричати зовсім інше:

— Ти, дурна тварино, не можна тобі ходити самому в ліс! Там небезпечно!

Степан підхопився. Наступне, що він почув — крик про допомогу від Влада і лайку вартового. Швидко засунув ноги в берці і, не застібаючи їх, вискочив з хижі. Влад, зі спущеними штанами чіплявся за вартового, по тому, що він погано тримався на ногах і не міг вимовити нічого зрозумілого, Степан здогадався, що трапилось: Громову прикрутило і не знаючи потрібного місця, пішов до кущів… забувши, де знаходиться.

Спокуса дати померти постраждалому була дуже великою, але розуміння того, що Влад не головна фігура на шаховій дошці, спонукало Степана надати йому допомогу. В бокових кишенях штанів, і це було життєвонеобхідним, всі “комунікатори”, як він, виходячи “в світ” повинні були мати при собі індивідуальні аптечки. Не звичайні, котрі видавалися солдатам, а розширені, котрі містили різні сироватки, більше протиалергічних препаратів, антибіотики широкого спектру дії, адреналін, атропін… і ще купу всього різного-потрібного. Степан не мав медичної освіти, але для чого застосовувати той чи інший препарат — знав. А ще… він останнім часом часто слухав як його мАла читала конспекти… хочеш-не-хочеш, а інформація відкладалась у мозку.

Організм Влада виявився аж занадто чутливим до отрути чорної мамби. Про те, що його вкусила змія, красномовно свідчили характерні ушкодження на сідниці, а про те, що це зробила чорна мамба — швидкість реакції організму на отруту. Сам таке “неземне щастя” Степан переживав вже двічі: перший раз — “на світанку своєї кар’єри” — наступив на мамбу з необережності, а другий раз — навесні минулого року — мамба впала на нього просто з дерева. Обидва рази мав сироватку. Потім були різні маніпуляції з виводу токсинів з організму, але їх можна було пережити… головне — він залишився живим.

Домогтися довіри Громова Степан планував іншим способом, але ситуація, що виникла — спонтанна і небезпечна — була значно кращим варіантом для досягнення необхідного результату. Ввів Громову сироватку. За допомогою інших чоловіків, що прибігли на галас, Степан перемістив його до “медичної хижки”. Як він пам’ятав з попередніх своїх пригод — потрібно вивести всю ту гидоту з крові, а це значить — крапельниці. Медик-тутсі без зайвих питань налаштовував систему, доки Степан фіксував непритомного Влада до, як не дивно, хорошої медичної кушетки. Потім Степан пішов до машини — потрібно компенсувати витрачені на його супутника ліки. Розчинів для інфузій він не мав, але “подарувати” табору десяток “розширених аптечок” — міг. Командир схвально покивав головою. Така “подяка” йому подобалася.

У таборі тутсі вони затрималися на три дні. Степан чудово розумів, що Віталік, не побачивши їх у призначений час у пункті “Б” чекати довго не стане і повернеться в Бургас “порожнім”. Аліса, звісно, здійме паніку… Так і сталося. Коли вночі з 18 на 19 червня “Ілюха” прибув з вантажем у домовлене місце і повернувся вранці до Болгарії БЕЗ меншого Громова і меншого Бондаря. Дибки стали усі.

Звичайно, запитали про маячок. Був. Але його вимкнули перед виїздом з пункту ”А”. Хто і навіщо? Невідомо…

Аліса і її дід, Олександр Громов, наполягали на пошуковій операції. Фурія вагалася. Це дуже складно і небезпечно. Північно-східні провінції Демократичної республіки Конго населені як місцевими, так і біженцями різних мастей. Дякуючи “дірявому” кордону, дуже часто у джунглях можна зустрітися зі збройними формуваннями Уганди чи Південного Судану. Потрібні провідники, нейтральні до всіх ворогуючих сторін. Ті, котрі знають мови і місцевість. Таким був Степан: він легко знаходив контакт, тут значну роль грала ще і його зовнішність — його ліве око місцеві вважали знаком. Хтось — хорошим, хтось — поганим... Ті, хто приязно ставився до ”його зв’язків з духами” — поважали, а ті, хто вважав його “посланником темних сил” — сторонилися, не бажаючи псувати стосунки зі злими духами.