Фантомна довіра - Лана Вернік
На завтра у Лори не було практики. Два вільні дні. Вони відкинули пропозицію Бакеро повечеряти разом у ресторані. Сказали, що нікуди не хочуть йти, хотіли побути вдвох, але Тоня і Бакеро приїхали до них ввечері з піцою і пивом. В квартирі є ще одна вільна спальня — заночують. Завтра все одно нікому нікуди не потрібно їхати.
Тоня з порогу почала щебетати, що потрібно негайно обговорити дату весілля.
— Цього року весілля не буде, — спокійно сказав Степан.
— Що? Як це не буде? — майже одночасно запитали гості.
— У мене є одна справа з Фурією, тому — весілля переноситься на рік.
— Бляха, Степане… — Бакеро шумно поставив коробки з піцою на стіл, — ти ж обіцяв, що то була твоя остання поїздка!
— Обставини змінились. Я ще дещо маю зробити.
— Це твоє “дещо” — ніколи не закінчиться! Ну невже ти не розумієш, що тобі не варто мати щось спільне з Фурією?!
— Бакеро, охолонь. Ця справа важлива і я не можу їй відмовити, бо і сам зацікавлений.
— Звичайно… — Бакеро поглянув скоса на Лору, що стояла у кутку біля плити. Дівчина була засмучена, але трималася. — І коли ти їдеш?
— 12 червня маю бути в Бургасі.
— Але ж це день народження Лариси! — обурено вигукнула Тоня.
— Так, я знаю, але інакше — ніяк.
— В мене апетит пропав, — буркнула Тоня і сіла за стіл. — Відьмак, ти — падлюка...
Степан проігнорував слова сусідки і озирнувся на Ларису, котра сумно усміхнулась йому у відповідь.
— Це звичайний день народження. Навіть не кругла дата… Можна буде пізніше відсвяткувати, якось… — промовила вона і, підійшовши ближче до Степана, обійняла його за талію. Ці слова давались їй важко. Рік тому, на свій день народження вона зустріла його після семи років невідомості. А цього року на свій день народження — вона буде сама. Без нього.
— Коли пізніше? Ми 15-го летимо в Англію, — обурено вимовила Тоня. — Весілля відмінив, з днем народження не привітаєш… Що ти за людина, Відьмак? Де ти лишень такий нестерпний взявся?.. От правду твоя бабуся каже… Такий же ж, що сили немає.
— Значить, відірвемось на моєму дні народження так, щоб ще тиждень про святкування і не думалося, — Степан пригорнув до себе Лору.
— Ой, я от так і бачу, як ти будеш відриватися… сядеш з одним пивом і весь вечір будеш цідити, типу “я присутній, дурійте”, — зітхнув Бакеро. — Бонд… От правда… Ти мене просто вбиваєш. А ти, Русалко — ти свята… Як ти терпиш цього паразита поруч з собою? Він же всю твою молодість буде десь лазити…
Вона нічого не відповіла. Розуміла, що Степан не може і не хоче відмовлятися від пропозиції Фурії… та і бажання його особливо не має значення, бо у будь-якому випадку він це зробить. І заради неї, і заради Бакеро, і заради себе…
Тоня відійшла від почутої новини і згодом вже весело розповідала про те, куди планує піти і що відвідає в першу чергу на новому місці. Степан озвучував свою думку про згадані місця, а Лора сиділа і лише слухала.
Степан не казав Бакеро, що ця його нова робота дісталася йому стараннями Фурії. Не казав, що це пастка. Не казав, що бере на себе обов’язок і відповідальність, щоб у друга все було добре і йому не зробили підставу. Він не припускав провалу... Хоче, щоб друг поїхав і заробив на омріяне житло, бо через гордість не хотів брати гроші в борг… Степан житло тепер — має, і не одне. Ця квартира, дім бабусі... Не казав, що робить це заради Лори... Заради помсти за своїх батьків.
Час тік невблаганно і, здавалося, навіть прискорив свій біг, бо не встигла Лора змигнути оком, а вже завтра — у Степана день народження. Найважче було вигадати подарунок. Бо що можна подарувати людині, в котрої все є, і яка, якщо забажає, має можливість необхідне собі придбати? Довго думала і обирала. Хотілося, щоб це було щось, куплене не за його гроші, котрі він їй давав “на дрібні потреби”, а за стипендію... Особливо не розженешся.
Лора думала, думала, а ідея все не виникала. Виїхавши нещодавно на вуличний виклик з лінійною бригадою швидкої допомоги — побачила поруч з підземним переходом маленький базарчик, де з лотка немолода червонощока жіночка продавала різні шкіряні речі і увагу Лариси привернули шкіряні ключниці… Ключниця була на двох металевих кнопках, всередині мала кільце для основних ключів, окремі карабіни для ще шести та кишені для купюр. На зовнішньому боці ключниці був тиснений відбиток — квадрат з зовнішніми петлями по кутах — ⌘.
— А ви не скажете, що цей знак значить? — поцікавилася Лора у продавчині.
— Ні, дитино, не знаю. Але це якийсь хороший знак. У мене оце нещодавно один чоловік купував, то казав, що хороший… У Фінляндії цей знак на монетах… і ще десь там є, але я не пам’ятаю…
— Добре, дякую. Я візьму оцю, чорну, — грошей Лорі вистачило. Вже потім засумнівалася — чи варто дарувати? Дуже простий подарунок… аж занадто.
— Що ти там купила? — поцікавився фельдшер, коли вона повернулася до салону “Газелі”.
— Ключницю. На подарунок. Але на ній знак… і я не знаю, що він значить.
— А ти Генку з БІТР-ів піймай. Він різними каракулями захоплюється. Може знає.
Коли лінійна бригада Лори поверталася на підстанцію, бригада БІТР саме виїхала на виклик, і Лора не змогла запитати про значення символу. Бригада поїхала на ДТП — це надовго… Її зміна закінчувалась, а потім були вільні від практики дні. А завтра — день народження Степана і значення символу вона не знає. Зайшовши до кухні, Лариса дістала свій подарунок зі сховку у шафці і провела пальцем по візерунку.
— Петельний квадрат? — почула вона голос Степана над головою і підскочила від несподіванки.
— Як ти мене налякав, — вона поклала руку собі на груди і перевела подих.
— Вибач, мАла, — він обійняв її ззаду, цілуючи в скроню, — я не хотів тебе налякати.
— Ти знаєш що це за символ?
— Так. Він досить поширений у скандинавів. В наш час ним позначають різні цінні національні спадки-пам’ятки. Я у шведів, здається, такий знак бачив... В геральдиці такими викрутасами заповнюють пустоти на гербах… А чому ти питаєш?