Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

До кабінету постукали. І одразу ж зазирнули. Чарівний світ «по цей бік» зруйнував невисокий круглоголовий прапорщик, що запхав прохацьке обличчя між одвірками й прочиненими дверима.

– Олено Олексіївно, можна? – несміливо поцікавився він, ніби остерігаючись піймати облизня. Чи й навіть одержати відкоша.

– У мене людина, – відрізала дівчина, ставши капітаном остаточно. Навіть підійшла до майора. – Не видно?

Вона вп’ялася двома красивими «лазерами» в порушника.

– Я пошептатись, – наполіг на «аудієнції» наляканий «прапор».

– Знаю я твоє «пошептатись», – перетворилася на грізного начальника дівчина. – Годі! За-чи-не-но. Ні до зарплати. Ні до дня народження. Все. Крапка.

– Ну, ще раз – і все. Горю! – «чиркнув» по горлу долонею «круглоголовий». У його щирості ніхто не сумнівався.

– Скільки? – наче зі снайперської всмалила Олена.

– Двісті. – Несміливість «прапора» в цьому слові знайшла свій апогей.

– Розорити хочеш? – зіграла «злого слідчого» красивий старший слідчий.

– Ну, ду-у-у-уже треба, – трохи послабила страх голова у дверях.

– Гаразд, – стала «добрим слідчим» красивий старший слідчий. – Але – більше й не думай.

– О’кей, – смішно вимовив круглоголовий.

– Віддаси коли? – приперла його до стіни дівчина. Професійно. Не сумнівайся. І не рипайся.

– Із зарплати, – швидко відповів прохач.

– Ясно, – поставила крапку Олена. – Ти це сам сказав.

– Дякую! – прошепотів прапорщик «під усмішку» малюка, якому таки дали із серванта кришталеву рибку. Найщасливіший з усіх людей.

Олена підійшла до одежної шафи, дістала коричневу сумочку з двома масивними кишенями, знайшла там гаманець (хоч це й завжди у них, жінок, непросто!) і протягнула «Лесю Українку».

Ощасливлений позичальник засяяв, проспівав «цілую ручки» і зник у мовчазному коридорі.

– Одного разу не встояла перед «прапорщицькими чарами» і тепер маю… Але він усе одно віддає, розбишака. Якби ще й пляшці не кланявся…

– У кожного свої вади, – прокоментував Богдан, що до цього кис «в офсайді».

– І у вас? – оперативно зреагувала дівчина.

– І в мене, – розчарував її професор. – А чому ви думали, що я виняток?

– Не знаю, – стенула плечима. – Здалося. Ви ж із Києва. Наче з іншого світу.

– Мені приємно, – діловито мовив Богдан. – Але два питання так і лишилися без відповіді. Про вбивство Костянтина Кречета і зустріч сьогодні ввечері.

Олена не поспішала відповідати. Ніби не хотіла говорити. Наче щось стримувало. Чи так просто здалося? Це стосувалося відповіді на перше. Чи й на друге? За компанію.

– Цим гучним убивством займається Кіровське управління, – нарешті розкрила карти вона, знову сідаючи за стіл. – Убили ж на їхній «землі». А ми з ними не дружимо. Давно вже. Така своєрідна… Не те щоб ворожнеча… Антипатія швидше. Але серйозна. Реальна. Так що допомоги з мене мало.

– Але ж мислити це вам не забороняє? – Лисиця й далі вібрував на діловій частоті.

– Не забороняє. – Дівчина задумалась. – Якби я хоч одним оком на матеріали накинула… А так. Знаю лише з чуток. Ну, і з розмов наших між собою.

– І що ж вони гомонять? – ухопився, ніби за соломинку посеред виру, Богдан.

– У нас люди несентиментальні, – відповіла старший слідчий. – Край суворий. Шахтарський. Усяке буває. І звіряче. Таке, як це. Нічому вже не дивуюся. І коли росла. І коли навчалася. І коли працювати стала.

– І куди рухатися? – переставав бути романтичним професор.

– Як завжди, – ввімкнула професійність капітан. – Відпрацьовувати оточення, зв’язки, можливі версії, погрози, хтось гроші позичив, у когось він позичив і не віддав. Варіантів багато. Але голова хай болить у колег із Кіровського. Чи… це… ви?

– Так, – тяжко видихнув Богдан. Трохи награно. Але красномовно.

– Ага-а-а, – протягла дівчина. – Он воно що… Журналістське розслідування… Шкода… Точно не допоможу. Ну, не зведу зі слідаком їхнім. Щоб трохи просвітив. Наскільки можливо.

– Нічого не вдієш, – приховував розчарування Богдан, але виходило не дуже. – Будемо своїми силами.

– Ви тільки обережно. Бо в нас тут криміналу…

– Дякую! Буду. Та й красуня така про мене турбується…

– Це точно. Красуня, – закивала Олена. – Але я серйозно.

– Я теж. А про вечір…

– Лишайте номер. Можу й подзвонити.

– Можете й подзвоніть.

– Побачимо. – Дівчина сказала серйозно. І Богданові здалося, що зателефонує. Чи це він просто багато про себе думає? Що ж. Точно побачимо.

Лисиця підвівся й дав візитівку. Журналістську. Професорська тут зайва. До пори.

– Чекатиму, – заінтриговано прошепотів Лисиця. Сяк-так пощастило зіграти. Не для Станіславського, звичайно. Для драмгуртківців заводу «Червона черпалка».

– А чай? – схаменулася Олена.

– Іншим разом, – підморгнув Богдан.

Дівчина тільки всміхнулася. Але жодного слова не сказала. Можливо, приберегла їх на вечір? І надія подала в Лисициній душі документи на постійне місце мешкання.

Розділ 8. Чоловіча педагогіка

Вийшов із сумної будівлі. Надворі веселіше. Озирнувся. «Непривітність». Так охрестив побачене, коли заходив. Це не Солом’янка з Тревом на чолі. І зараз, виходячи, думки не змінив. Хіба що знайомство з Оленою трохи розбавило цю гнітючу сірість.

Вдихнув свіжого повітря. Класно! Кайф! Свобода! Ну їх до дідька, цих ментів. Це як лікарня. Зайдеш туди – й одразу чуєш, що десь болячка заворушилась. Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече. Як учили.

Сьогодні дощу немає. Але парасолю прихопив. Осінь. Усе змінитися може враз. Та й хмари зиркають похмуро.

Набрав Марченка. Той не відповів. Гм… Халепа… Що ж далі? Домовлялися зв’язатися. А зумер нагнав сум. Нічого. Почекати. І подзвонити ще раз.

Пішов і сів на лавку. Нікуди ж не поспішав. Часу – вагон. Можна й перепочити. І здути пилюку з мозку. Хоча вона там осідати й не встигала. Ще не відпочив від «підкиївських вовкулак»[39], а вже нова загадка. І не вдома. Де все знайоме. І дядя Ко на підтанцьовках. А тут, у місті мільйона троянд, куди приїхав уперше, все не те. Все чуже. Багато незвичного. І допомоги чекати нізвідки. Тільки від Ігоря. Але той теж не «дідо-всевідо». Ну, й Олена ще…

Туди-сюди проходили люди. Проїжджали машини й вонючі маршрутки, торохкочучи погано прикрученими залізяками. Снували в пошуках їстівного голуби, видаючи заспокійливі звуки. І до всього і всіх їм байдуже. До самотнього чоловіка з чорною сумкою «ARMANI» – теж. А він також ні на кого не звертав уваги. Зустріч із капітаном Онищенко закаламутила в серці. Розбурхала непокірну приспану стихію. І вона ніяк не заспокоювалася. Привабливий образ запав у душу. Глибоченько. І став її центром, випхавши за межі все зайве. Зайве на цю мить. Але скільки ця стихія триватиме?

Дівчина справді шикарна. Розумна. Красива. Сексапільна. Один з основних інстинктів спрацював знову. Це добре. Гірше було б навпаки. Хоча… Навіщо це зараз? Тільки заважатиме. А тут же ж роботи… Ні за що вхопитися. І де інформацію брати? У Києві є Кодаковський. У Франції[40] був Фаб’єн. І Антуан. Допомагали. Там було простіше… Правда, там Богдан лише «підспівував»… Тут же…

Знову набрав Марченка. Цього разу теж не відповів. Не чує? Забув телефон? Перевів у «німий» режим? Дідько! Варіантів – вагони. Але людина відразу ж думає про лихе. І уява такого навимальовує! Особливо ж – коли розслідуєш.

Заховав телефон до сумки. Знову обдивився довкола. Нічого не змінювалося. Хіба що люди й машини інші. Загальна ж картина стара.

І Марченко мовчить…

Відчув себе самотнім. Покинутим усім світом. Тією його частиною, яка Богдана знає. А він знає її. А тут ще й Олена небезпечною бритвою по серцю. Розкраяла на дві частинки. Одна рветься до неї, а інша – шукати вбивцю. І що тепер бідному професорові робити? Роздвоїтися? Так швидше станеш пацієнтом психушки, ніж допоможеш. Ех, чому він не робот? Заклали програму – пішов розслідувати. І хай навіть сотні найчарівніших Олен ходять поруч, як зараз голуби. Роботові все «фіолетово». Або – «по барабану». Чи «цимбалах». Ось так. Таке щасливе життя. А то сидить тут і скисає. Мліє тою половинкою, яка хоче знову до пані капітана. Яка підставляє