Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

— Ні… і сьогодні не застала…

Пилип єхидно посміхається.

— А я бачив, — він тупцюється на місці, скидаючи калоші. — Бачив, правда, віддалік. Простежив ранком за ним і потрапив аж на Куренівку. Ти б і не впізнала нашого героя. Бушлат на ньому засмальцьований, штани з чортової шкіри. І, уявляєш собі, чоботища на півпуда кожний… Прийшов і відразу під машину з ключем поліз, машина — ніби підйомний кран… Там я остаточно переконався, що сусіди їхні правду казали. Силою примусила мамаша, от він і записався в робочий клас…

— Трохи тихше, будь ласка, розповідай.

— А в тебе що, дитина спить? — грубо і навмисне голосно запитав Пилип. — Ні, не дитина? Тоді не біда, як і прокинеться твій… Йому теж слід послухати… Я так думаю, що на Валерія надії нема, не пустять його.

— Ти про Сочі?

— Ні, про Марс! Двадцятого вас чекатимуть, адже туди надіслано телеграму…

— А я й не знала…

— Зате я знаю. Ми разом посилали… Ще позавчора, І все потрібне разом купували. Тобі хіба не показували? Чудові штучки. Самі жіночі — по тисячі сто.

— Всі двадцять — жіночі?

— Не двадцять, а дві дюжини. В багатьох магазинах довелося побувати…

— Як же ми… без Валерія? Може, все ж піти до нього?

Пилип узяв дівчину за підборіддя, і знов у його очах спалахнула іронія.

— Спробуй! У тебе є, звичайно, шанси… Любов…

— Не смій! — відштовхнула його Люда. — Про діло говоримо.

— Може, ти все-таки дозволиш зайти в кімнату? — примирливо спитав Пилип. — Самі ми однаково нічого не вирішимо.

— А його будити рано. Хвилин двадцять, як ліг. Перші сни бачить.

— Дідько з ним, нехай додивляється. Я почекаю. Сьогодні сімнадцяте, розумієш, завтра треба брати квитки, якщо їхати. Крам закуплено, тримати його довго небезпечно… Та й, одверто кажучи, я знову без грошей. Все-таки четверта частина баришу моя… А як Валерій відпадає, то бариш ділити на трьох.

Люда запитала:

— А що ж ти хочеш запропонувати?

— Повеземо без нього.

— Не боїшся?

— Одверто? Трохи страшнувато. Сама подумай. Туди двадцять чотири золотих годинники, звідти мішок грошей. Але нічого не поробиш.

— А нам довірять?

— Із скрипом.

— Я згодна. Але якщо хочеш заробити, ні слова про те, що Валерій ховається, пішов працювати… Наш… злякається і, чого доброго, відкладе поїздку або зовсім відмовиться від своїх планів. Він занадто обережний. Скажемо краще, що Валерій захворів. Спершу ти принесеш цю новину, а потім я «відвідаю» його у лікарні і підтверджу, — Люда мружила сизуваті очі, як це робила тоді, коли відчувала важливість моменту.

Валерій все більше переконувався — за ним стежать… Про дівчину в ховрашковій шубці йому повідомляла не тільки мати. Двірник божився, запевняючи Валерія, що «та білявенька» щодня прогулюється біля їхнього будинку; сусідка з першого поверху багатозначно дивилася на Валерія і розповідала, як несподівано зупинила її на розі «красива незнайомка» і ні з сього ні з того почала розпитувати про Валерія Левадного, де він працює, коли буває дома… А вчора Валерій і на будівельному майданчику цілий день нервував: хтось із шоферів під час обідньої перерви приніс вістку, ніби їхньою будовою зацікавилися іноземні туристи. Одного з них шофер, мовляв, бачив на власні очі, коли той крадькома розглядав екскаватор, на якому працювали Микола Павлович Молибога і він, Валерій Левадний… Шофер описав, у чому іноземець був одягнений, і Валерій відразу зрозумів, про кого мова. Поява Пилипа Городинського і те, що він не дав Валерієві знати про себе, а тільки віддалік, як шпигун, стежив за ним, — усе це серйозно турбувало. Чи не запідозрили вони Валерія у зраді?

Зрада… От неприємне слово. Воно не виходило з голови Валерія відтоді, як Молибога і мати примусили його підтвердити в міліції почуте ними в «Абхазії». Нічого нового від нього не добилися, та, власне, він більше нічого й не знав, А все ж підтвердив… Може, за цей час у Чорнопудренка вже побував той майор, допитував його і племінницю…

Так, стежать за Валерієм неспроста. Пилип Городинський давно попереджав: у разі якоїсь неприємності не називати жодного імені, жодної адреси. Пам'ятати закон «ЗВУМ», тобто «за всяких умов мовчати». Кожен відповідає сам за себе, а інші повинні залишатися невідомими. Валерій не зумів цього дотриматися і тепер тремтів… Невже вони насміляться переслідувати його? І в чому полягатиме їхня помста?

Робота в бригаді Миколи Молибоги не давала Валерієві особливого задоволення, але дома він почував себе ще гірше. Вранці поспішав, щоб його бува не «застукав» Пилип Городинський, а повертаючись увечері, теж неспокійно оглядався навколо в передчутті небажаної зустрічі. Руки його пропахли бензином, почорніли, обличчя на морозі засмагло. Батькова ватянка і шапка зовсім, здається, змінили Валерія, він сам себе не впізнавав у дзеркалі. Однак Городинський зумів-таки вислідити його і хтозна, які мав наміри. Значно міцніший фізично за Пилипа, Валерій боявся підступності останнього, боявся спільників Пилипа, про яких чув не раз, але яких ніколи не бачив. Траплялося так, що Пилип зникав на кілька днів, а потім смітив грішми і вихвалявся своєю дружбою з «одчаюгами». Де вони і хто вони — лишалося таємницею. Навіть Люда в присутності Валерія докоряла Пилипа в нещирості, а він тільки загадково посміхався й обіцяв «колись» прихопити і їх обох «на полювання за грішми».

Серед тих, хто бував у Чорнопудренка, Валерій ніби не помічав особливих «одчаюг», отже, виходило, що є ще якесь середовище, близьке Пилипові Городинському.

Цього «середовища» Валерій боявся. Поява Пилипа в зоні будівництва підштовхувала його на крок, до якого він за інших обставин, може б, і не вдався: Валерій поділився своїми тривогами з Молибогою.

— Добре, що ти мені розповів, — співчутливо похвалив юнака Микола Павлович. — Боятися нема чого, ми не дамо тебе скривдити… — і раптом запропонував. —