Дорога - Лариса Бондарчук
Розділ 11. В Ілюзорному краї
Ми їхали гарною бруківкою, коні, котрі трохи посмикали трави на узбіччі біля Ілюзорного перехрестя, бадьоро тягли вози. Гарні були коні, мабуть, розбійники їх теж десь поцупили.
Пуцьвірінок вже прийшов у себе, лежав поряд з антипком та мною, це вже був якийсь віз для хворих чи ослаблих. Його вчитель Калякатака сидів поряд. Як тільки побачив, що учень розплющив очі, скрикнув:
- Пуцьвірінку, я горджуся тобою! Ти заслужив нове ім’я!
І ці слова так збадьорили молодого ілюзора, що він аж сів. Не вірячи своїм вухам, він знову й знову слухав похвали свого вчителя. Виявляється, цей танець, котрий танцював Пуцьвірінок, називався вихор-гопак, і станцювати його правильно, гарно і з викликом вихора, могли одиниці. Пробували всі – але не всі дотанцьовували до кінця, бо падали від перевтоми, часто не дотанцьовуючи й до середини танцю.
Ого, який Пуцьвірінок молодець! Ще й виснажений був, а так зумів! Я теж почав його хвалити, захоплюючись майстерністю. А ілюзор поглянув на мене і сказав:
- Я танцював не заради себе, а заради друзів, щоб допомогти. І це надавало великої сили й наснаги!
- Всі ілюзори гордяться тобою, Пуцьвірінку! Ми повинні поїхати в столицю, щоб король дав тобі нове ім’я! – схвильовано проговорив Калякатака, - адже всі відчули твій вихор! Збурення в нашій магічній силі відчув весь Ілюзорний край! – вчитель простягнув руку і показав вдалечінь.
Там, попереду, біля дороги стояли якісь люди. Ми під’їхали ближче, і я зміг роздивитися ілюзорів, мешканців села, повз яке ми проїжджали. Всі вони, як і наші друзі, були одягнені в барвисті ковпаки, яскравий одяг, прикрашені різноманітними блискучими прикрасами. На обличчях мали фейс-арт від чорно-білого до такого крикливого, що аж очі боліли розглядати. І дорослі, і діти, й ілюзори поважного віку махали Пуцьвірінку руками, підносили йому квіти й подарунки, вітали з величезним досягненням у магічному ілюзорному мистецтві. Нам накидали дорогою до столиці на вози чимало смаколиків. Ми наїлися досхочу, і навіть розбійників пригостили, хоч вони і не заслужили того: їх ми так само везли з собою, до першої в’язниці.
Будинки в Ілюзорному краї були неймовірно цікаві, оригінальні і такі ж смішні, як і самі мешканці. Я бачив хатинки, схожі на перевернуті черпаки, де під самою ложкою було власне житло, а з ручки черпака кмітливі мешканці зробили довгу гірку, і з неї з’їжджали і діти, і дорослі. Дуже мене вразив будинок, який ілюзори назвали школою. От би нам в село таку! Ми з Васильком тоді хотіли б у школу кожного дня! Може б, й до ночі в такій школі вчилися! Бо була ця будівля зроблена, як велика карусель!
Крутилася, правда, повільно. Але Калякатака сказав, що в окремі дні її розкручують швидко, щоб веселіше було вчитися. І там, де на звичайній каруселі розташовано сидіння для катання, висіли великі огородженні платформи з партами. А на партах ремені безпеки в кожного учня. І ти й катаєшся, і вчишся одночасно. Краса! Правда, голова, мабуть, макітриться. Я спитав про це, і мені пояснили, що ілюзори звикають до таких вправ і навантажень змалку, тому в школі їм нормально.
Ну, що сказати, дивний край і дивні люди!
А ще в Ілюзорії були дивовижні замки. Схожі на повітряні кульки. Велика куляста чи овальна будівля стояла на тонкій ніжці, в якій були сходи, що вели в середину замку. Тут вже діяла магія, бо просто так така велика хата точно не стоятиме на манюній паличці.
Скоро під крики та галас ілюзорів, яких ставало все більше при дорозі, ми в’їхали власне у столицю Ілюзорного краю, яка теж мала смішну назву – Гаплик. «Мабуть, тут всім ворогам приходить гаплик», - подумав я, роззираючись навколо. Отут точно було багато чудасій! І каруселі на кожному кроці, і гойдалки аж до неба, і пересувні вози-стибалки, і гігантські прозорі м’ячі, які котилися по вулицях просто так, а в них набиралися веселі ілюзори і так добиралися до місця призначення, котячись у м'ячах.
Чимало дивного й чудесного було в Ілюзорному краї. А чудесний палац короля Пимпика величезним особняком, схожим на чудернацький торт, висився над усім містом, радуючи око та викликаючи бажання поїсти смаколиків. Добре, що ми вже були не голодні.
На великій площі в центрі міста нас вже зустрічали: делегація з різнокольорових ілюзорів на чолі з королем, який особисто вийшов зустріти великого воїна, котрому підкорився вихор-гопак.
Пуцьвірінок, чесно скажу, був трохи ошелешений своєю славою. Ніяковів, увесь час поправляв порваний в кількох місцях, брудний і потріпаний ковпак, але все одно намагався триматися гордо, з почуттям самоповаги.
Король Пимпик, коли ми всі сповзли з воза і постали перед ним різношерсною компанією (гордий дракон з поржавілим мечем, антипко, який ще ледь тримався на ногах, кілька людей, імена яких я так і не знав, троє тіней, які скупчилися за моєю спиною, та я) радісно привітав нас усіх:
- Друзі великого воїна Пуцьвірінка – мої друзі! Щиро запрошую на гостину до мого скромного замку!
«Ага, скромного!», - подумав я, задираючи голову і оглядаючи це високе й на вигляд навіть смачне диво будівельного мистецтва.
Нас поселили в таких же яскравих та оригінальних покоях, як і увесь палац. Я, нарешті, добряче відіспався.
А назавтра було величезне свято на честь великого воїна-ілюзора Пуцьвірінка.
Спочатку провели урочисту церемонію іменування Пуцьвірінка новим іменем. І знаєте, дуже цікаво це проходило. Я навіть пожалкував, що немає тут мого друга Василька, він би оцінив таку цікаву розвагу.
