Українська література » » Оленіада - Ірен Віталіївна Роздобудько

Оленіада - Ірен Віталіївна Роздобудько

---
Читаємо онлайн Оленіада - Ірен Віталіївна Роздобудько
назад, жестами показуючи один одному, що жіночка, мабуть, несповна розуму.

Зоя дісталася дому вночі. Години зо дві, не знімаючи пуховика, розмочувала зігнуту руку під струменем гарячої води, аж доки з закам’янілої кінцівки випав проклятий згорток. Ріг зі стукотом упав назад до ванної. Там, де і був.

Зоя огляділа своє непотрібне багатство... Залишати його в квартирі після сьогоднішнього інциденту небезпечно.

«Десь зарию — до кращих часів!» — вирішила вона і, долаючи несамовиту втому, зв’язала до купи обрубки, взяла кухонний совок і, ледь пересуваючи ноги, знову пошкандибала на вулицю.

Дійшла до затишного місця за смітником і почала рити. Весь час ямка здавалася їй замалою, — і Зоя відчайдушно працювала, аж поки в її обличчя пирснуло щось вологе.

«Каналізацію порушила... — з жахом подумала Зоя. — Цього ще бракувало!»

Але струмінь, що вибився з-під землі, був досить дивним: він випростався, набрав потужності й рівним нескінченним фонтаном здійнявся вгору.

Зоя понюхала долоні та зі щасливою посмішкою обмазала ними без того замурзані щоки...

Янголи небесні затріпотіли над нею шелесткими крильцями і щосили задмухали в свої золоті сурми: «Бути тобі, Зою, королевою!».

Зоя Павлівна перехрестилася, огородила джерело кілками, що валялися неподалік, підібрала шматок картону, настромила на палицю і старанно вивела на ньому губною помадою: «Обережно: заміновано! Приватна власність З. П. Пікач». І пішла спати.

Уранці на неї чекали серйозні справи: з-під землі струменіла нафта...

2003—2006 рр.

ОЛЕНІУМ-2013

— Бланманже замовляли?!!

Залізний отвір на дверях камери відкинувся і об розкладну металеву полицю цокнув полумисок.

— Це, певно, вам... — шанобливо зауважила Зоя напарниці.

Та підвелася, спроквола підійшла до прочиненого віконця, понюхала вміст полумиска і одразу посунула його назад, до наглядача:

— От же ж, сатрапи. І тут крадуть! — сказала вона і гнівно вигукнула: — Думали, що не відрізню мигдалю від волоського горіха?! Та я на цьому бланманже собаку з’їла! Кого обдурити хотіли?! В бланманже додається мелений мигдаль! А це що?!

Зоя зовсім зніяковіла: яка обізнана у неї напарниця, не те що вона, Зоя, котра навіть такого слова не чула.

— Не їстиму! — підвела риску пані.

— А... можна мені? — тихо промовила Зоя.

— Та на здоров’я, — поблажливо кивнула пані, подаючи їй полумисок.

В ньому коливалася біла драглиста маса, схожа на манну кашу.

Зоя взялася за ложку.

Страва здалася їй неймовірно смачною.

— А що воно таке, те бланш... блан-ман-же? — запитала вона, щоб розпочати знайомство.

— Значить так, — сказала пані, закидаючи ніжку на ніжку. — Берете пригорщу мигдалевих горішків...

— Стривайте! — попросила Зоя, дістаючи зі свого вузлика зошит і огризок олівця. — Повільніше — я записую...

Пані поблажливо кивнула і продовжувала повільніше:

— Отже, пригорщу мигдалевих горішків перемолоти на кавомолці до стану борошна...

— ...борошна, — повторила Зоя, слинячи олівець.

— Так. Але перед тим їх варто трохи підсушити на пательні. Далі: поставити на вогонь молоко, додати трошки цукру, потім поволі всипати в каструлю мигдалеве борошно. Записали? Довести до кипіння і вимкнути. Влити картопляний крохмаль, розведений у воді. Три столові ложки. Розмішати. Дати настоятися і охолонути. Зверху можна прикрасити листочком м’яти.

— І це все?

— А ви що хотіли? — скинула брови пані, — Тут вся справа в мигдалі.

— А мені сподобалося і з горіхами, — скромно зауважила Зоя.

Пані підозріло зиркнула на неї:

— А ви, до речі, звідки тут і — за що?

Зоя почервоніла.

До в’язниці вона потрапила вперше і тому не знала, як тут поводитись — чи розповідати все, як на духу, чи краще прикусити язичка. Але пані дивилася на неї так пронизливо, що Зоя подумала: краще сказати правду.

— Я... Я... нафту цупила...

— Тобто? — з непідробною повагою і цікавістю відгукнулась пані.

Зоя обтерла хустинкою вуста і зраділа можливості поділитися своєю бідою з цією, за всіма ознаками, інтелігентною жінкою.

— Ну... — сказала Зоя і глибоко замислилась.

Чи переповідати всю колізію із невдалою спробою продати той клятий оленячий ріг під час Оленевої Толоки, чи за давністю років пропустити добру частину розповіді?

Вирішила пропустити. І сказала так:

— Розумієте, я на пустирі знайшла нафтове родовище. Клянуся — випадково! Хотіла там дещо закопати — і раптом... Одне слово, розбагатіла трошки.

Зоя тяжко зітхнула, згадуючи свої тодішні митарства, і повела далі:

— Але — ненадовго. Спочатку справи йшли непогано. Приторговувала. Хто слоїк купував, хто три слоїки. Я ділянку обгородила, оформилася, як приватний підприємець. Такий гарненький тинок поставила, як у мами в селі...

Вона поглянула на пані — чи вірить, чи слухає?

Пані вірила і слухала уважно. Це було приємно.

— Ну — і? — поквапила її пані.

— А потім з’ясувалося страшне: виявляється, та нафта, хай їй грець! — не з землі била, а з...

Зоя напружилась, щоб не впасти в очах співрозмовниці і все пояснити так, як їй пояснювали уповноважені в цій карній справі:

— Одне слово, я порушила цілісність нафтопроводу якоїсь Сау... — Зоя знову напружилась, згадуючи складні назви. — Саудівської Аравії! Виявилося, що через той клятий пустир проходив таємний шланг від тих бусурменів аж до Верхніх Валків — того містечка в «ресефесеєрі», де їхнє начальство резиденцію має. Коли вони туди його запхали, одному Господу нашому Ісусу відомо. От і вийшло, що я створила політично-економічний пре... прецедент серед трьох держав! Наші ту дірку швиденько залатали. Але довелося заплатити за те, що я накачати встигла. Тепер мушу всі ті збитки відшкодувати...

Зоя схлипнула.

— Але звідки ж я знала?! Якби знала, я б в перукарні своїй ще сто років працювала, — забідкалась Зоя. — Вийшла б заміж. Діточок народила-а-а...

Пані дивилася на неї із співчуттям.

— То ви, шановна, політично-економічна злочинниця, — нарешті в задумі вимовила вона, пильно придивляючись до зарюмсаного Зоїного обличчя. — І, здається, я вас десь вже бачила...

— Може, стриглися у мене? — з надією на дружбу запитала Зоя.

— Ні. Я не стрижусь вже сорок років. З того часу, як сюди потрапила, вирішила: зась!

— Со-о-о-рок років? — отетеріла Зоя, придивляючись до гарного доглянутого і ще молодого обличчя жіночки.

— Так! — Ствердно кивнула та і, кокетуючи, додала: — А що, не схоже?

— Схоже, схоже! — поквапилася згодитися з нею спантеличена Зоя, зметикувавши, що заперечувати не варто.

— О, згадала, де вас бачила! В газеті — сім

Відгуки про книгу Оленіада - Ірен Віталіївна Роздобудько (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: