Темрява на світанку - Джон Гендс

– Я відвезу тебе додому, – зітхнувши про себе, сказав він.

– Та ні, ні. Це тобі зовсім не по дорозі. Я можу доїхати автобусом, що проходить прямо біля мого дому.

– Я наполягаю.

– Ти дуже рішучий. Тарасе, такий, як мій батько. Він тобі за це буде вдячний.

Автобус зупинився на бульварі Дружби Народів – у найменш фешенебельній частині Печерського району. З бульвару вони піднялися тихою вулицею вгору, а потім стежкою між білими газонами підійшли до ледь освітленого ганку чотириповерхового житлового будинку.

– Я одержав надзвичайне задоволення від сьогоднішнього вечора, Маріє, – сказав Степаняк. – Ти зробила моє повернення на Україну незабутнім.

– Я теж дуже задоволена.

Він нахилився, щоб поцілувати її. Марія сахнулася, мов зляканий кролик, і, приховуючи своє збентеження, порилася у своїй сумочці, дістала в’язку ключів і вставила один з них у замок.

– Дякую за чудовий вечір, – мовила вона, затинаючись.

Степаняк усміхнувся, махнув рукою, обернувсь і пішов. Отже, вона прикидається недоторканною. Можливо, виграла перший раунд, але це лише принесе йому більше задоволення від майбутньої перемоги.

Марія дивилася йому вслід, нервово стискуючи свої маленькі кулачки. Їй двадцять вісім, а поводить себе, мов закохана до нестями школярка. Що він подумав про неї, коли вона базікала, намагаючись справити на нього враження, висловлювала запозичені в батька політичні погляди, давала оцінку грузинським винам, яких ніколи не пила, намагалася здаватись досвідченою, замість того щоб говорити про те, що справді відчуває. Чи це не той давній страх примусив її вести себе подібним чином? По суті, Тарас нічого не говорив. Йому, певно, було дуже нудно. Більше він її нікуди не запросить.

Час було перевірити, чи Кристіна Лесин теж вистоїть проти його чарів.

Якщо українські дівчата досі берегли свою цноту, то північноамериканські та британські були більш розбещені. Після невдачі попереднього вечора думка про молоде податливе тіло хвилювала його. Більшість іноземних кореспондентів у Києві були, головним чином, молоді люди із США, Канади чи Британії, яким газети платили невисокі гонорари за кількістю надрукованих слів. Молоді, заповзятливі й бідно оплачувані. Це дуже добре спрацює. Він усміхнувся про себе, підіймаючись східцями до кабінету Леся Коваля.

Час до пів на одинадцяту був найкращий, щоб застати Коваля самого. Пізніше приходили на роботу інші рухівські працівники й безцеремонно втручалися з останніми плітками чи теорією конспірації.

– Лесю, – сказав Степаняк, – пробач, що турбую тебе, але щоб виконувати роботу належним чином, мені потрібно підтримувати знайомство з іноземними кореспондентами.

Коваль глянув з-за стосу паперу на столі:

– Підтримуй.

– Я сподівався, ви мені їх коротко охарактеризуєте. Дівчата у відділі преси про іноземні газети нічого не знають.

Коваль знизав плечима. Більшість прізвищ у списку Степаняка йому теж нічого не говорили, поки Степаняк дійшов до «Кореспондента».

Коваль весело засміявся.

– Наша люба Кристіна, неповний робочий день – журналіст і повний – опортуніст.

– Неповний робочий день?

– Скільки українців ви зустрічали, які працюють повний робочий день?

– Вона українка?

Коваль потягся й позіхнув.

– Лесини та Бондарі знайомі давно, зі Львова. Кристіна й Марія разом навчалися в тамтешньому університеті. Коли Марія після виборів 1990 року переїхала з батьком до Києва, вони організували переїзд Христі Лесиної й та працювала тут у відділі преси. Це був для Христі хороший спосіб поліпшити своє становище. Через шість місяців Христя стала Кристіною й лишилася вільною для будь-якої західної газети, яка б могла її взяти. – Він широко усміхнувся: – «Кореспондент» узяв.

Степаняк запропонував Ковалеві манільську сигару й сказав:

– Дівчата у відділі, здається, не проводять ніяких регулярних брифінгів, крім розмов про хлопців та дзвінків по телефону, щоб дізнатися, де й коли, можливо, буде хліб, молоко або цукор. Кристіна тут буває часто?

– Наша Кристіна має далеко важливіші справи, ніж відвідувати нашу скромну установу, особливо зараз, коли стала відомим репортером, який знаходить зниклих російських генералів. Якщо ти бажаєш зустріти її, я б порадив спробувати в Парламенті. Там вона проводить більшість свого часу. Маєш перепустку до Парламенту?

– Ні. Дівчата нічого про це не згадували.

Коваль посмакував манільську сигару.

– Сьогодні після обіду дебати про оборону. Ярослав Мельник, голова нашого комітету оборони, йде туди. Депутати-націоналісти планують провести під час дебатів неофіційну прес-конференцію. Лесина, напевне, буде там. Я попрошу Ярослава взяти тебе і зателефоную до прес-центру на Садовій про перепустку для тебе.

– Отже, ви наш новий прес-працівник, той, що приїхав з Англії й водив Марію до дорогого ресторану?

Степаняк не був підготовлений ні до ворожого ставлення, ні до зовнішнього вигляду Ярослава Мельника, який, подейкували, перш ніж стати членом проводу Руху, був майором Радянської Армії. На його блідому обличчі горіли карі очі, чуб був чорний, прямий; густі, козацькі вуса закривали верхню губу. Поверх теніски надів явно не військовий вовняний джемпер.

Степанякові хотілося запитати, чи козацькі вуса обов’язкові для чоловічого персоналу Руху. Замість того, всміхнувся й сказав:

– Радий з тобою познайомитися, Ярославе.

Мельник зігнорував простягнуту руку Степаняка.

– Лесь каже, що ти працював у Лондоні в українському прес-бюро. В Лондоні живе мій двоюрідний брат. Можливо, я йому зателефоную.

Степанякові було цікаво, хто кузен цього чоловіка. Був певен, що його прикриття надійне, але конкуруючі фракції серед емігрантів часто звинувачують одна одну в проникненні до них агентів КГБ. Без цих складностей він міг би обійтись.

– Гаразд, – сказав він. – А тим часом Лесь говорив, що ти посприяєш одержати перепустку й зорієнтуєш у Парламенті.

– Це не входить до моїх обов’язків, – сказав Мельник, – але вулиця Садова – через дорогу від будинку Парламенту. Якщо бажаєш піти зі мною, я саме йду туди.

– Як тобі