Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
Трохи бентежив її Паніковський. Вона думала, що він не розмовляє з нею, гордуючи. Та найчастіше вона спиняла свій погляд на медальному обличчі командора.
Перед заходом сонця Остап роздав обіцяні гостинці. Козлевичу дістався брелок у вигляді компаса, який дуже припасувався до його товстого срібного годинника. Балаганову піднесли «Читця-декламатора» у дерматиновій обкладинці, а Паніковському — рожевий галстук з синіми квітками.
— А тепер, друзі мої, — сказав Бендер, коли «Антилопа» повернулася до міста, — ми з Зосею Вікторівною трохи погуляємо, а вам час на заїжджий двір, бай-бай.
Вже заїжджий двір поснув і Балаганов з Козлевичем виводили носами арпеджіо, а Паніковський з новим галстуком на шиї блукав серед підвід, заламуючи руки в німій тузі.
— Яка феміна! — шепотів він. — Я люблю її, як дочку! Остап сидів з Зосею на приступках музею старовини. На площі, викладеній базальтом, прогулювалися, сміючись, молоді пари. За шеренгою платанів світилися вікна міжнародного клубу моряків. Іноземні матроси у м'яких брилях проходили по два й по три, кидаючи один одному незрозумілі зауваження.
— Чому ви мене покохали? — запитала Зося, торкаючись Остапової руки.
— Ви ніжна… Ви дивовижна, — відповів командор, — ви краща за всіх на світі.
Вони довго сиділи мовчки у темному затінку музейних колон, думаючи про своє маленьке щастя. Було тепло і темно, як між долонями.
— Пригадуєте, я вам розповідала про Корейка? — раптом сказала Зося. — Про того, що освідчувався мені.
— Так, — сказав Остап мимохіть.
— Це дуже кумедна людина, — продовжувала Зося, — пригадуєте, я вам розповідала, як він несподівано виїхав?
— Так, — сказав Остап, слухаючи вже уважніше, — дуже кумедна.
— Уявіть собі, сьогодні я одержала від нього листа, дуже дивного. |
— Що? — вигукнув закоханий, підводячись з місця.
— Ви ревнуєте? — лукаво запитала Зося.
— Гм… Трохи… Що ж вам пише цей пошляк? і
— Він зовсім не пошляк. Він просто нещасна і бідна людина. Сідайте, Остапе. Чому ви встали? Кажу серйозно, я зовсім його не люблю. Він просить мене приїхати до нього.
— Куди? Куди приїхати? — викрикнув Остап. — Де він?
— Ні-і, я вам не скажу. Ви ревнивий. Ви ще його вб'єте.
— Та що ви, Зосю! — обережно сказав командор. — Просто цікаво знати, де люди влаштовуються.
— О, він далеко, дуже далеко! Пише, що знайшов дуже вигідну службу; тут йому мало платили. Він тепер на будівництві Східної Магістралі.
— Де саме?
— Слово честі, ви занадто ним цікавитесь! Не можна бути таким Отелло!
— Їй-богу, Зосю, ви мене смішите. Хіба я схожий на старого дурнуватого мавра? Просто хотілося знати, на якій ділянці Східної Магістралі люди влаштовуються. — Якщо ви так хочете, я скажу. Він працює табельником в Північному укладальному містечку, — лагідно сказала дівчина, — та це лише так зветься — містечко. Насправді це поїзд. Олександр Іванович мені дуже цікаво описав. Цей поїзд укладає рейки. Розумієте? І сам по них їде. А назустріч йому, з півдня, йде друге таке ж «містечко». Скоро вони зустрінуться. Тоді буде урочиста змичка. Все це в пустелі, пише він, верблюди… Правда, цікаво?
— Надзвичайно цікаво, — сказав великий комбінатор, заметушившись під колонами. — Знаєте що, Зосю, вже треба йти. Вже пізно. І холодно. І, взагалі, ходімо!
Він допоміг Зосі підвестись зі сходів, вивів її на площу, і тут знову засмикався.
— Хіба ви не проведете мене додому? — занепокоєно запитала дівчина.
— Що? — сказав Остап. — А-а, додому… Бачте, Зосю, я…
— Гаразд, — сухо промовила Зося, — до побачення. І не приходьте більше до мене. Чуєте?
Та великий комбінатор уже нічого не чув. Лише пробігши квартал, він зупинився.
— Ніжна і дивночарівна! — пробурмотів він. Остап повернувся назад, пішов услід за коханою. Хвилини зо дві він біг за нею під чорними деревами. Потім знову зупинився, зняв капітанський картуз і затупотів на місці.
— Ні, це не Ріо-де-Жанейро! — сказав він нарешті.
Зробив ще два нерішучих кроки, знову спинився, насунув кашкета на лоба і, вже не вагаючись, побіг на заїжджий двір.
Тієї ж ночі з воріт заїжджого двору, тьмяно поблискуючи фарами, виїхала «Антилопа». Заспаний Козлевич, напружуючись, вертів рулевим колесом. Під час коротких зборів Балаганов уже встиг заснути в машині, Паніковський тужно поводив очима, здригаючись від нічної прохолоди. На його обличчі ще виднілися залишки святкової пудри.
— Карнавал скінчився! — викрикнув командор, коли «Антилопа» з гуркотом проїздила під залізничним мостом. — Починаються суворі будні.
А в кімнаті старого ребусника біля букета засохлих троянд плакала ніжна і дивночарівна.
Розділ XXV
ТРИ ДОРОГИ
«Антилопа» почувала себе кепсько. Вона спинялася навіть на невеликих узвозах і поза своєю волею котилася назад. В мо-торі чути було якісь сторонні шуми і хрипіння, наче під жовтим капотом автомобіля когось душили. Машина була перевантажена. Окрім екіпажу, вона несла на собі великий запас пального. В бідонах і бутлях, які заповнювали усі вільні місця, булькав бензин. Козлевич похитував головою, піддавав газу 1 засмучено дивився на Остапа,
