Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

Дійшовши до них, отець Браун дозволив своїм думкам відволіктися від роботи, а своїм відчуттям (зазвичай досить гострим) прокинутися від заціпеніння. Починало сутеніти. Наближався час обіду. У відокремленій кімнатці майже стемніло, і, можливо, саме темрява, як це іноді буває, надзвичайно загострила його слух. Коли отець Браун дописував останню сторінку, він зловив себе на тому, що пише в такт звукам, котрі долинали з коридору. Таке часом трапляється у потязі, коли думаєш в унісон перестуку коліс. Коли він зрозумів це і прислухався, то переконався в тому, що чує кроки — найзвичайнісінькі, просто хтось ходить повз двері, як це зазвичай буває в готелях. Однак він втупився в стелю, що ставала дедалі темнішою, і прислухався. За кілька секунд підвівся та став вслухатися ще уважніше, злегка схиливши голову набік. Потім знову сів і, підперши голову руками, слухав та міркував.

Почути кроки в коридорі готелю — це справа звичайна, але ці кроки здавалися надзвичайно дивними. Більше нічого не було чути, будинок був навдивовижу тихий, нечисленні гості миттєво розходилися по своїх кімнатах, а вишколені лакеї були невидимими і нечутними, поки їх не викликали. У цьому готелі годі було чекати чогось незвичайного. Однак ці кроки здавалися настільки дивними, що слова «звичайний» і «незвичайний» взагалі не пасували до них. Як їх правильніше назвати — вирішити було вкрай важко. Отець Браун неначе йшов слідом за ними, постукуючи пальцями по краю столу, мов піаніст, що розучує фортепіанну п'єсу.

Спершу лунали швидкі дрібні кроки, які не переходили, однак, у біг — так міг рухатися учасник змагання з ходьби. Раптом вони переривалися і перетворювалися в розмірене, статечне похитування, котре було разів у чотири повільнішим, ніж попередні звуки. Ледве затихав останній повільний крок, як знову чулося часте квапливе дріботіння, а потім — знову уповільнений крок важкої ходи. Крокувала, безумовно, одна і та сама людина, тому що (як він казав) і під час повільної ходьби, і під час швидкої взуття поскрипувало однаково. Отець Браун був не з тих, хто постійно спантеличує себе запитаннями, однак від цієї простої, на перший погляд, загадки його голова, здавалося, от-от розколеться. Він бачив, як розбігаються, щоб стрибнути; він бачив, як розбігаються, щоб ковзнути на льоду. Але навіщо розбігатися, щоб перейти на повільний крок? Для чого йти, щоб потім розбігатися? І водночас саме це виробляли невидимі ноги, їхній власник дуже швидко пробігав половину коридору, щоб повільно пройти іншою його половиною, або повільно доходив до половини коридору з тим, щоб зробити собі приємність швидко промчати іншою половиною. Обидва пояснення не мали ані найменшого сенсу. У голові отця Брауна, як і в кімнаті, ставало все темніше і темніше.

Однак коли він зосередився, сама темрява комірчини неначе пожвавила його думки. Фантастичні ноги, що крокували коридором, почали набувати в його уяві найнеприродніших або найсимволічніших положень. Можливо, це язичницький ритуальний танець? Чи новомодна гімнастична вправа? Отець Браун уперто обмірковував, що могли б означати ці кроки. Повільні кроки, безумовно, не належали господареві. Такі люди ходять швидко перевальцем — або ж взагалі сидять на місці. Це не міг бути також ані лакей, ані посильний, що очікує розпоряджень. У суспільстві, де панують багатії, представники нижчих класів іноді ходять перевальцем, особливо коли добряче вип’ють, але набагато частіше, особливо у таких місцях, вони стоять або сидять, напружившись. Ні, важкий і водночас пружний крок, не особливо гучний — той, хто так ходить, анітрохи не зважає на гучність своїх кроків — міг належати лише одному мешканцеві земної кулі: так ходить західноєвропейський джентльмен, який, імовірно, ніколи не заробляв собі на життя.

Саме коли отець Браун дійшов до цього важливого висновку, крок знову змінився, і хтось квапливо, по-щурячому, пробіг повз двері. Однак, хоча кроки й стали набагато швидшими, шуму майже не було, неначе людина бігла навшпиньки. Але отцю Брауну зовсім не здалося, що хтось хоче приховати свою присутність, — для нього звуки асоціювалися з чимось іншим, чого він ніяк не міг пригадати. Ці спогади, від яких можна було збожеволіти, врешті вивели його з рівноваги. Він був упевнений, що десь чув цю дивну швидку ходу — і не міг пригадати, де саме. Раптом у нього промайнула нова думка; він підвівся і підійшов до дверей. Його кімната не сполучалася безпосередньо з коридором: одні двері вели до заскленої конторки, інші — у роздягальню. Двері в конторку були замкнені. Священик подивився у вікно, що жевріло у пітьмі чітко окресленим чотирикутником синювато-багряних хмар, осяяних зловісним світлом заходу, і на мить йому здалося, що він відчуває зло, як кіт чує мишу.

Розумне (не знаю, чи розсудливе) начало перемогло. Отець Браун згадав, що господар замкнув двері, обіцяючи прийти пізніше і випустити його. Він переконував себе, що є двадцять різних причин, які не спали йому на думку і можуть пояснити ці дивні кроки у коридорі. Нагадав собі, що має небагато часу, щоб належно завершити свою роботу завидна. Пересівши до вікна, ближче до гаснучого світла бунтівних сутінків, він знову заглибився в писання. Писав хвилин двадцять, усе нижче схиляючись над паперами в міру того, як ставало темніше. Раптом священик випростався. Знову почулися дивні кроки.

Цього разу додалася третя особливість. Раніше незнайомець ходив, ходив легко і дивовижно швидко, але все ж ходив. Тепер він бігав. Коридором лунали часті, швидкі, підстрибуючі кроки, неначе то пантера рятувалася втечею, ступаючи своїми м'якими подушечками. Здавалося, біжить сильний, енергійний чоловік, стримуючи хвилювання. Але тільки-но, прошелестівши, мов вихор, він добіг до контори, знову почувся повільний розмірений крок.

Отець Браун відклав листа і, знаючи, що двері в кімнату зачинені, пройшов в інший бік до роздягальні. Лакей тимчасово відлучився, мабуть, тому, що всі гості вже давно сиділи за столом і його присутність була зайвою. Протиснувшись крізь сірий ліс пальт, священик зауважив, що напівтемну роздягальню відокремлює від яскраво освітленого коридору бар'єр прилавка, через який зазвичай передають парасольки та отримують номерки. Над прилавком горіла лампа. Отець