Воскреслий із мертвих - Олег Федорович Чорногуз
— А воно так і є, — Палагнюк подав їм почергово руку, криво посміхнувся і попрощався:
— Бай! Бай! — а про себе додав: «Усі ви, сучі сини, однакові, і ті, хто тут, і ті, хто там!»
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙТієї ночі їх привезли обох у цю чергову по Києву лікарню. З одним і тим же діагнозом: переляк від привиду… Випадок рідкісний і унікальний у практиці київських медиків. У селі, де так міцно ще зберігаються древні повір’я і живуть серед українських селян вії та вовкулаки, домовики і потороча, таке ще можна зустріти. Особливо на Поліссі, Поділлі, у лісових селах… Але тут, у столиці України…
І перша, і друга знепритомніли… У першої заклякли руки і вона так і не може, ніби й досі чогось соромиться, відірвати їх від свого вродливого і ще такого молодого обличчя, яке за одну тільки ніч, видно було, осунулось і постаріло. У її сусідки по палаті Галини, яка так само побачила привид у вікні, передчасно почалися пологи. Вона ще й не знала, що дитя мертвонароджене… Передчасне.
— Ви мене, жінко, соромитесь?
— Що ви?!
— Чому ж закриваєтесь від мене руками? Соромитесь свого скаліченого обличчя? Та з ким цього не трапляється!
— Ні, зовсім ні… Як тебе звати?
— Галею. Галя…
— Мене — Лідією Андріївною. Я не тебе і не себе соромлюсь. Це така біда зі мною трапилась.
— А що трапилось?
— Ти не повіриш, але коли розповідаю, мене сприймають за божевільну… — вона тяжко зітхнула. — Але я бачила… Я бачила його живого… Ось так, як тебе. А мені ж повідомили… Він загинув…
— Боже милостивий, — вихопилося в Галі. — Невже й ви бачили?
— Що ти цим хочеш сказати?!
— Я також його бачила…
— Кого його?! Що ти говориш?!
— Миколу!
— Миколу?! Ти знаєш Миколу?! Мого Миколу!?
— Миколу Мазура. Це ж мій наречений… В Афганістані загинув… Мені повідомили…
— Хто тобі повідомив?
— Його друг. Вони разом у секреті перебували. Моджахеди напали несподівано… Миколу вбили одразу, Альберту перебили стегно, розсікли багнетом щоку. На щастя, наш вертоліт прикрив їх з повітря вогнем. Альберта підібрали, а Микола… Микола так і залишився в афганській землі.
— Неправда! Миколу я п’ять років тому поховала на нашому міському кладовищі!
— Як?! Ви поховали Миколу на нашому кладовищі? Ви мама? Миколина мама Лідія Андріївна? Чому ж мені ні слова не сказав про це Альберт? Вони ж разом служили. Учились разом. Пішли разом в армію. Попросилися самі в Афганістан…
— А хто ж ти така, доню?
— Я Миколина наречена… Я одержала записку… Її написав Микола кров’ю перед смертю. Він усього кілька слів написав. «Галинко, я уже одружився. Зі смертю. Якщо ти виходитимеш заміж, то тільки за Альберта. Він мій справжній друг. Він не раз мене виносив з поля бою. Цього разу нам не пощастило обом. Мені більше. Цілую твої неціловані губи. Твій Микола!» Я напам’ять знаю цю записку. Ми одружилися з Альбертом, і от позавчора…
— Отже, ти Галя? Та сама Галя?
— Та сама!
— Що ж позавчора?
— Позавчора ввечері я побачила Миколу біля вікна. Він стояв під вікном і дивився на мене. Я не помилилась. Він стояв… Живий… Його раптом освітила машина. Я зойкнула і знепритомніла…
— Отже, ти бачила те саме… Ти бачила те, що бачила й я… І все так само. Мого також освітила машина. Під’їхала, освітила, і він побіг…
— Чому ви кажете «мого»?.. Микола також і мій.
— Пробач, доню. Але я мала на увазі… Мій привид…
— Це не привид. Це ніякий не привид. Під ранок прийшов Альберт. Я його запитала: «Де ти цілу ніч шлявся? Ти знову шляєшся… Он глянь на свої штани. На коліна. Усі в болоті, глині. Напився… Чому ти стояв на колінах? Перед ким? Яка ж ти брудна потвора! У тебе нічого святого… Де ти набрався цього болота, як жаба мулу?»
«Цить, бо задушу!» — погрозив він.
«Уже не задушиш… А задушиш — мені все одно. Он твоя дитина… Наша дитина… Ти збрехав мені, що Микола убитий! Ти збрехав мені! Микола живий. Він сьогодні приходив»…
«Цить, — сказав, — сука! Цить! Видаси — прикінчу разом з твоїм недоноском».
«Це не мій, це й твій недоносок! Це тебе Бог покарав! За Миколу. За підроблену записку. Мабуть, червоною тушшю писав».
«Замовкни, записка писалася кров’ю!»
«Чиєю кров’ю?..»
— Я нічого не розумію, — не витримала Лідія Андріївна. — Ви, Галю, розповідаєте якісь страшні речі.
— Так, страшні… Він сказав… Ми уже труп прибрали… Приберемо й Миколу… Він довго уже не побігає…
Лідія Андріївна знепритомніла вдруге.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙТелефонний дзвінок цього разу був особливим. Може, тому, що капітан Дубль його не чекав. А може, тому, що задумався. Але телефон дзвонив — різко, довго, настирливо. Ледь не розривався.
Капітан схопив нарешті слухавку, натис на вмикач, мружачись від світла, глянув мимовіль на годинник. Третя година ночі. Не інакше, як з управління. Але на його здивування в трубці почувся незнайомий жіночий голос:
— Алло! Алло! Квартира капітана Дубля?
— Так! — мовив грайливо капітан. «Невже якась сп’яніла дама засумувала за моєю парубоцькою квартирою і, мокнучи під дощем, хоче просушитися в теплій постелі?»
— Мені капітана Дубля!
— Капітан Дубль слухає вас.
— Слухайте мене уважно і нічого не питайте… Нас можуть підслуховувати.
— Ну, в цьому я дуже сумніваюсь. Якщо й мене підслуховують,