Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
Їжа була ситна: сметана, домашнє масло, сало, сирі курячі яйця (згадала, що Стасько такі любив), та син дивився на все байдуже, скрипів старим розсохлим стільцем, а коли мати присіла поряд і стала припрошувати, озвався:
— А в тебе чогось гарячого заради зустрічі не знайдеться?
— Горілки, чи що?
— Можна й вина.
— В магазин треба сходити…
— То сходи, чого там. Бо я притомився в дорозі. Чи, може, тобі шкода для сина?
— Господи, та чого б я мала шкодувати?
Після першої чарки він пожвавішав — усміхався, розповідав про краї, в яких доводилося бувати; після другої почав знову в'янути, голова все частіше й частіше опускалася на вузькі кістляві груди; а після третьої і зовсім скис: схилився на стіл і бурмотів щось незрозуміле.
«Хвороба його вимучила, а дорога відібрала силу, — зітхала Ярчевська, — тому так хутко й сп'янів».
Перетягти Стаська на ліжко не зуміла, і він до самого вечора проспав сидячи за столом. Вона ж сиділа біля нього і ковтала сльози — не бачила, як сідало сонце, не чула, як у загорожі ревіла худоба.
Прокинувшись, Стасько лупнув запухлими очима, провів долонею по чистому столу (мати все з нього прибрала) і, не повертаючи голови, плямкнув:
— Ти того, неси…
— Що нести?
— Похмелитись.
Болючий здогад, що син спився, став алкоголіком (вона казала анкоголіком) обпік серце. «А може, він просто втомився?»
Тремтячими руками відкрила невеличку потерту валізу, з якою приїхав Стасько. Там було кілька заношених, чорних, мов земля, майок та трусів, порожня пляшка і більше нічогісінько. Вночі вже сну не бачила й на мізинець, то, лежала, то сиділа і все думала…
Ранком Стасько довго шкріб зарослу голову (чуприна спадала аж за комір) і ховав червоні очі.
— Я вчора трохи… З дороги, розумієш…
В Ярчевської на душі ніби розвиднілося:
— З ким не буває.
За сніданком звеселів. Розмовляв голосно, розмахував руками.
— А Комаха все лісникує?
— А що йому, лісникує. Там так запанів, що куди твоє діло.
— Піду гляну, що то за пан.
— Сходи, сходи, — закивала головою мати.
Василя Комаху вона поважала, нею, старою бабою, не гордує: першим привітається, як щось попросить привезти, то хоч через раз, а все ж привезе, а головне — не заглядає в пляшку. Може, й син коло нього порозумнішає?
Та від лісника Стасько повернувся п'яний, мов чіп. І як тільки втрапив додому, не звалився десь під тином? Погляд у нього був зовсім скаламучений, проте говорив розбірливо, хіба що трохи розтягував слова.
— Ти мені мати чи не мати?
— Господи, а хто ж іще! — аж у долоні сплеснула Ярчевська.
— Не, ти мені не мати, бо забула про мене.
— Хіба ж то я? То ти мене відцурався.
— Я відцурався, бо все дочкам, а мені дулю з маком.
— Але ж ти в мене нічого не просив.
Стасько плямкнув одвислими неслухняними губами.
— Не просив, кажеш?
— А хіба просив?
— Може, й не просив. А тепер прошу, бо гроші знадобилися. Так що витрушуй калитку. Мені багато треба…
— Як так уже тобі треба, то хай завтра.
— Хай завтра, — буркнув згідливо.
Другого дня, протверезівши, сип попросив лигає два карбованці. Думала, що то Комаха намовив його, щоб грошей у матері вимагав, однак після нових відвідин лісника мовчав. Тільки — от біда: став до нього вчащати ледь не щодня, і завше вертався п'яним.
Часто Стасько й Комаха бродили лісом, десь брали горілку й випивали, потім люди бачили одного Стаська, з дробовиком за плечима. Якось уранці Ярчевська спитала, чого він у тому лісі шукає, і почула:
— Лисицю хочу встрелити. Тепер шкура з неї ціниться. Двісті, а то й більше рубчиків одхоплю.
Югина криво всміхалася. Воно було б добре, аби син уполював звіра, може, тоді перестав би канючити гроші. Пробувала поговорити з ним, одраяти від того розгульного життя, навіть на лікування натякнула. Він спочатку сміявся, потім розсердився:
— Що ти мені шиєш? Який я алкоголік? Так, я п'ю. А чому? Бо маю від того радість.
Югині аж язик свербів, так і кортіло сказати: все село називає тебе алкоголіком, але боялася розгнівити ще дужче. Натомість повела мову, чи не пора йому пошукати роботи: як упряжеться в неї, то не буде часу на пиятику.
— На роботу в цій дірі? — реготнув. — Я в місті звик.
— То попитай роботи в районі. — Вона хотіла, щоб син був поблизу.
Югина вже не могла справитися з чередою, тому худобу свою пасла сама. Поблизу Синявки траву витовкли, то гнала подалі, в погожі дні по кілька діб не навідувалася додому.
Якогось вечора, після двох ночей, що не ночувала в хаті, пригнала корову й бичка, а сина немає. Не стривожилася, подумала, що він у Комахи. Та коли не заявився в наступні дні, подибала до лісника. Той глянув на бабу не вельми привітно й сказав, що Стасько подався в район шукати роботу.
— Справді? — зраділа.
— Я знаю… — здвигнув плечима Комаха. — Так мені казав.
Ярчевська потупцювала й зважилася:
— Ти, Василю, більше його не пригощай.
— То не я, а він мене пригощає. Ну й, знаєте, я зобов'язаний Стаськові. А взагалі, він дуже змінився…
