Із Росії з любов'ю - Ян Ланкастер Флемінг

товстуха, з куцими, міцними руками, короткою шиєю і сильними, як для жінки, литками на товстих ногах у панчохах захисного кольору. Дідько ЙОГО нас подумав Кронстін, які там у неї перса, але випнутий горб спереду на кітелі що лежав тепер на столі, мав вигляд погано упакованої торби з піском. І взагалі, п фігуру з оцими схожими на груші стегнами найскорше можна порівняти з віолончеллю.

Відкинувшись на спинку стільця й трохи схиливши голову в один бік, Кронстін подумав, що tricoteuses Французької революції цілком могли мати отакі, як у неї, обличчя. Зібране на потилиці в тугий, неподобний жмутик тонке волосся оранжевого кольору, жовто-карі очі, що холодно дивилися на генерала Г. крізь квадратні скельця окулярів, клин густо напудреного пористого носа, вологий капкан рота, який без упину клацав, то відкриваючись, то закриваючись, ніби ним керували за допомогою дротів, що тяглися з-під підборіддя. Ці французькі жінки! Сидять, в'яжуть і правлять теревені, тоді як ніж гільйотини зі скреготом зривається вниз. У них мала бути така сама бліда й товста куряча шкіра, що маленькими складками збиралася біля кутиків губ, під щелепами та очима, і такі самі великі селянські вуха, і такі самі тупі, важкі, вкриті ципками кулаки, схожі на кийки із чималим набалдашником, що у випадкові з російською жінкою тепер лежали, міцно зчепивши пальці, на червоній оксамитовій поверхні обабіч великих клунків спереду її тулуба. І обличчя їхні мали нести на собі такий самий вираз холоду, жорстокості й сили, як і оця мармиза (тут Кронстін дозволив собі емоційне визначення) у найжахливішої жінки СМЕРШу.

— Дякую, товаришу полковнику. Ваш аналіз диспозиції дуже цінний. Товаришу Кронстін, у вас є що додати? Коротко, будь ласка. Вже друга година ночі, і у всіх нас попереду важкий день. — Налиті кров'ю від перенапруги та недосипання очі генерала Г. втупились у непроникні темні озерця під опуклим лобом чоловіка, якого не треба було застерігати від багатослів'я. Кронстін ніколи не говорив багато, проте кожне його слово було варте цілої довгої промови інших колег.

Щодо себе, то Кронстін уже прийняв рішення, а то не дозволив би собі так довго затримувати увагу на цій жінці. Він повільно схилив голову набік і звів очі до стелі. В його навдивовижу м'якому голосі приховувалася владність, що привертала до себе пильну увагу.

— Товаришу генерале. Був такий собі француз Фуше, у певному розумінні його можна вважати вашим попередником. Якось він зауважив, що не можна вбити чоловіка, не знищивши його репутації. Звісно, вбити Бонда легко. Це зробить будь-який платний убивця, скажімо болгарин, якщо його проінструктувати належним чином. Друга частина операції — зруйнування репутації цієї людини — і важливіша, й складніша. На цій стадії мені ясно тільки одне: акцію треба провадити за межами Англії і лише в тій країні, де ми маємо вплив на пресу та радіо. Якщо ви запитаєте, як цього чоловіка туди заманити, можу сказати тільки, що принада має бути досить великою. Справу слід організувати так, що здобути принаду може лише цей чоловік і ніхто інший, бо тільки тоді його й пошлють по нашу принаду, хай там у якому куточку світу вона була. Щоб усе це не нагадувало пастки, я б запропонував надати такій принаді якоїсь незвичайності, ба й ексцентричності. Часом вони розцінюють ексцентричні пропозиції як своєрідний виклик. Я до певної міри поклався б на таке тлумачення їхньої психології, аби тільки вони послали по принаду цього важливого мисливця,— Кронстін замовк і опустив голову до рівня плечей генерала Г. — Я зміг би взяти участь у розробці такої пастки,— байдужно кинув він. — А зараз можу сказати лише одне: якщо принада приверне увагу своєї жертви, тоді нам знадобиться убивця, котрий блискуче володіє англійською мовою.

Кронстіна перевів погляд на червоний оксамит на столі. Обережно, немов торкаючись нервового центру проблеми, він додав:

— Нам також буде потрібна надійна і надзвичайно вродлива дівчина.

Розділ 8

Прекрасна принада

Сидячи біля вікна в своїй кімнаті й милуючись першими рожевими відблисками вечірньої зорі, що віддзеркалювались у шибках будинків на протилежному боці вулиці, оглядаючи далекі церковні бані, які, наче смолоскипи, палахкотіли над ламаною лінією московських дахів, єфрейтор державної безпеки Тетяна Романова почувала себе щасливою. Ні, це не було почуття романтичного щастя. Не мало воно нічого спільного і з екстазом зародження любовної пригоди — отого радісного періоду, коли навіть на обрії ще не видно, що невдовзі набіжать легкі, а потім усе важчі й химерніші хмарини. Йшлося про спокійне, влаштоване й надійне щастя, щастя мати можливість впевнено дивитися в майбутнє, чути такі приємні похвали, які сьогодні пролунали на її адресу з уст професора Денікіна, вдихати пахощі приготовленої на електроплитці доброї вечері, слухати її улюблену увертюру до «Бориса Годунова», що звучить по радіо у виконанні Московського державного симфонічного оркестру... До того ж довга зима й коротка весна вже минули, і надворі квітує червень.

Її кімната була маленькою коробкою у великому житловому будинку на Садово-Черногрязской улице. Збудована в'язнями в 1939 році, ця восьмиповерхова споруда правила за жіночий барак для співробітниць служб державної безпеки, що його дві тисячі кімнат, як і її помешкання на третьому поверсі, були переважно квадратними коробками з телефоном, гарячою та холодною водою, електрикою і спільними для кількох пожилиць ванною і туалетом. Дво- і трикімнатні квартири на двох горішніх поверхах призначалися для вищих чинів і були значно комфортабельніші, зрозуміло, з ізольованими вигодами. Житло розподіляли суворо за рангом, і, щоб досягти раю на восьмому, полковницькому поверсі, єфрейтор Романова мала б подолати багато сходинок — сержантську, лейтенантську, капітанську, майорську і підполковницьку.

Та бачить небо: вона задоволена своєю долею. Зарплата 1200 карбованців на місяць — а це на тридцять відсотків більше, ніж одержують у будь-якому іншому міністерстві,— своя кімната, дешеве харчування і одяг із закритих магазинів на першому поверсі будинку, щонайменше два квитки на балет чи в оперу щомісяця, двотижнева оплачувана відпустка щороку. А головне — надійна робота з добрими перспективами в Москві, а не в одному з отих осоружних провінційних міст, де ніколи нічого не відбувається і де поява нового фільму чи візит мандрівного цирку — єдина подія, що не дає людині передчасно лягти спати.

Звісно, за роботу в МДБ треба платити. Військова форма відокремлює тебе від решти світу. Люди бояться того, нібито суперечить дівочій природі, і це обмежує твоє товариство колом дівчат