Ігри в помсту - Світлана Бонд

- Ви що з Лєрою зробили? - він потягнувся за курткою. - Вона була не в собі. Це вже не смішно.

- Я знаю, - мурчала вона. - Ми пожартувати хотіли, і лише на хвилину закрили її там. Ти куди?

- Віднесу медальйон. Думаю, вони не далеко пішли.

- Та я сама можу їй завтра передати.

- Ні, це важливо.

- Невже ти на її сльози повівся?! - Мирослава схопила його за руку.

- Так.

Вона хотіла продемонструвати образу, і то не змогла. Перед тим як піти, Єгор притягнув її до себе і поцілував у лоб. Такий простий жест означав для неї все. Навіть коли поспішав, він не забував про неї. Мирослава не могла довго злитися: хлопець завжди знав, чим її задобрити.

Вибігши на вулицю, Єгор відчув, як морозне повітря обпекло щоки, розігнало втомленість і підсилило відчуття тривоги. У сутінках мерехтіли вогні міста, мов зорі, що спустилися з небес, розсікаючи чорноту. Його очі вдивлялися в обрій і бачили ледь помітні постаті вдалині - можливо, це були вони. Єгор прискорив крок і вибіг на дорогу, не дивлячись.

Вже був майже на тому боці, як з-за повороту з'явився жовтий спортивний Ягуар. Тоді хлопець вже розумів, що більше нічого не встигне - надто пізно. Перед очима світло фар і єдина думка: "яка крута тачка". Ця сама тачка їхала на величезній швидкості й за жодних обставин не встигла б загальмувати.

Різкий звук удару розітнув тишу, потім безжальний скрегіт шин і звук металу. Його тіло злетіло в повітря, мов лялька, безпорадно занурюючись у холодну порожнечу. Єгор приземлився за кілька метрів, а медальйон у його руці блиснув у світлі фар, немов маленьке сонце, що згасло разом із ним.