Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Точнісінько так само писалося і в «Праґер Таґеблатт»[48].
Стаття закінчувалася приміткою, в якій розповідалося про те, що каліку-добровольця супроводив загін німців, які оберігали його своїм тілом від розправи з боку чеських агентів Антанти. «Богемія» теж вмістила відгук про цю подію, вимагаючи нагороди для каліки-патріота, і оголосила, що редакція приймає від німецьких громадян дарунки для невідомого героя.
Отже, ці три газети твердили, що чеська земля не могла породити ще благороднішого громадянина. Однак пани з призивної комісії були про це іншої думки, особливо військовий лікар Бауце, людина безсердечна, яка в усьому вбачала шахрайські спроби викрутитися від військової служби, фронту, куль і шрапнелі. Усі знали його вислів: «Das ganze tschechische Volk ist eine Simulantenbande»[49].
За десять тижнів своєї діяльності він з 11 000 викорчував 10 999 симулянтів і був би добрався і до одинадцятитисячного, коли б цього щасливчика не розбив параліч саме в ту мить, коли лікар заревів на нього: «Kehrt euch!»[50]
— Винести цього симулянта! — наказав Бауце, пересвідчившись, що той помер.
І ось саме перед цим лікарем Бауце того пам’ятного дня стояв Швейк, зовсім голий, цнотливо прикриваючи свою голизну милицями, на які він спирався.
— Das ist wirklich ein besonderes Fiegenblatt[51], — сказав Бауце, — таких фігових листків, мабуть, і в раю не бувало.
— Звільнений через недоумкуватість, — оголосив фельдфебель, переглядаючи документи Швейка.
— А що вам ще бракує? — запитав Бауце.
— Голо́шу слухняно[52], у мене ревматизм, але я служитиму найяснішому цісареві до останньої краплі крові, — скромно сказав Швейк. — У мене коліна набрякли.
Бауце страшним оком зиркнув на бравого вояка Швейка і загорлав:
— Sie sind ein Simulant![53]
Потім, звернувшись до фельдфебеля, з крижаним спокоєм наказав:
— Den Kerl sogleich einsperren![54]
Два вояки з багнетами на гвинтівках повели Швейка до гарнізонної в’язниці. Швейк спирався на милиці і з жахом відчував, що його ревматизм починає зникати.
Пані Мюллерова з возиком чекала на Швейка біля мосту. Побачивши його між багнетами, вона заридала і відійшла від возика, щоб уже ніколи більше до нього не повертатися.
А бравий вояк Швейк скромно йшов під конвоєм озброєних захисників держави. Багнети сяяли в променях сонця, і на Малій Страні перед пам’ятником фельдмаршалу Радецькому[55] Швейк гукнув до юрби, що їх супроводила:
— На Белград! На Белград!
А маршал Радецький замріяно дивився зі свого п’єдесталу, як бравий вояк Швейк шкутильгає на старих милицях з рекрутським букетиком на сюртуку, і слухав, як якийсь поважний пан каже юрбі, що це ведуть «дезентира».
ШВЕЙК — СИМУЛЯНТ
В цю велику добу військові лікарі аж зі шкіри пнулися, щоб вигнати з симулянтів злий дух саботажу і знову повернути їх у лоно армії.
Було впроваджено цілу серію тортур для симулянтів і підозрюваних у симуляції. До таких належали: туберкульозні, ревматики, діабетики, хворі на грип, нирки, тиф, запалення легенів і на інші недуги. Катування симулянтів провадилося за певною системою, а ступені катувань були такі:
1) Сувора дієта: вранці і ввечері протягом трьох днів однісінька чашка чаю, причому всім без винятку, незалежно від того, на яку хворобу нарікають, давати аспірин як потогінне.
2) Щоб ніхто не думав, що військова служба — мед, давати всім великими дозами хініну порошках. Це називалося — «лизати хінін».
3) Промивання шлунка двічі на день літрою теплої води.
4) Клізма з мильної води з гліцерином.
5) Загортання хворого в мокре холодне простирадло.
Траплялися хоробрі, що, перетерпівши усі п’ять ступенів тортур, дозволили відвезти себе в простій домовині на цвинтар. Були однак і малодушні. Коли справа доходила до клізми, вони заявляли, що вже здорові і нічого іншого не бажають, як тільки з найближчим маршовим батальйоном відправитись у траншеї.
Швейка в гарнізонній тюрмі поклали в лазаретний барак саме між тих малодушних симулянтів.
— Я вже більше не витримаю, — сказав його сусід по ліжку. Його щойно привели з процедурної кімнати після повторного промивання шлунка. Він симулював короткозорість.
— Завтра поїду в полк, — розмірковував сусід зліва. Йому поставили клізму, а він симулював, що глухий, як пень.
На ліжку біля дверей вмирав якийсь сухотний, загорнений у мокре холодне простирадло.
— Це вже третій на цьому тижні, — зауважив сусід з правого боку, — а ти на що хворий?
— У мене ревматизм, — відповів Швейк, і всі довкола вибухнули реготом. Сміявся навіть вмираючий сухотник, який «симулював» туберкульоз.
— З ревматизмом сюди не пхайся, — повчально сказав Швейкові гладкий чолов’яга. — Ревматизм тут вартий не більше, ніж мозолі. У мене недокрів’я, мені половину шлунка вирізали, бракує п’ятьох ребер, проте ніхто мені не вірить. Був тут чотирнадцять днів один глухонімий, щопівгодини його обгортали простирадлом, намоченим у холодній воді, кожного дня ставили клізму і промивали шлунок. Вже навіть усі санітари думали, що він переміг і піде додому, та лікар, як на біду, прописав йому блювотне. Від цього вивертало геть усі тельбухи, і тут глухонімий здрейфив. «Не можу, — каже, — довше бути глухонімим, до мене повернулися і мова, і слух».
Усі хворі умовляли його не занапащувати себе, але той наполягав на своєму, мовляв, він уже чує і розмовляє, як і всі інші. Так уранці і заявив про це під час лікарського обходу.
— Він тримався досить довго, — додав симулянт, який вдавав, буцімто одна нога у нього коротша на цілих десять сантиметрів за другу. — Не так, як той, що симулював параліч мозку: тому досить було трьох порошків хініну, однієї клізми і цілоденного посту. Признався ще навіть до промивання шлунка, і від паралічу не залишилося й сліду.
Найдовше тримався той покусаний скаженим собакою. Кусався, вив і, ніде правди діти, це йому вдавалося чудово, але ніяк не міг домогтися, щоб у нього йшла піна з рота. Ми вже помагали, як могли.
