Зорі падають в серпні - Олександр Олександрович Сизоненко

— Ага, ось і ти, — сказав Олекса Петрович. — Збирайся, зараз поїдемо.

— Куди? — спитав Юрко.

— На кудикине поле. — Олекса Петрович насупився. — Забирай свій одяг і швиденько в машину!

— Він поїде з нами, — сказав лейтенант. — Це ж ваш підшефний? — спитав він з усмішкою Юрського і подивився на годинник. — Закінчуйте! Брати треба найнеобхідніше. Решту заберете потім, другим рейсом. Де начальник?

Начальник виріс перед ним.

— Я тут, містере лейтенант.

— Весь персонал на місці?

— Весь. Ми ждемо наказу, і всі як один…

— Годі! — обірвав його лейтенант. — Садовіть дітей на машини і — хутко! — Повернувшись до Олекси Петровича, він кинув — Ходімте! — і першим рушив до виходу.

Машина лейтенанта стояла біля самісіньких воріт. Юркові одкрили дверцята, він заліз на м'яке заднє сидіння і забився в куток, чекаючи, що Олекса Петрович сяде з ним поряд. Але ні лейтенант, ні Олекса Петрович не сіли. Гримнувши дверцятами, Юрка зачинили в машині, наче в карцері, а самі кинулись допомагати вихователям та шоферам. На грузовики летіли ковдри, дитячі пальтечка, а самих дітей хапали на бігу і кидали слідом за ковдрами, наче лантухи з борошном. Все робилося швидко, метушливо, немов на пожежі. Раз у раз чулися окрики лейтенанта і начальника інтернату:

— Швидше, ну!

— Але швидко, швидко!

І Юркові пригадалося, як їх виганяли німці з хати в степ. А ще пригадалося, як восени, збираючись до міста, мама ловила курчат-одноліток, щоб повезти на базар. Юркові ровесники серед величезних автомашин здавалися дуже малими, і солдати вкидали їх в кузови через борти так само легко, як колись мама кидала в клітку на возі курей.

Доки одних вкидали в машини, інші вихованці інтернату товпилися біля важкого колеса студебеккера, що наїхало на молоденький кленок і не зломило, а тільки нагнуло його. Чубатою своєю верхівкою сягаючи до верхнього зрізу борту, нахилене деревце так жалібно малювалося на фоні темного й грубого грузовика, що хлопчики, змовившись, дружно налягли на гумову брилу колеса, намагаючись відкотити машину й врятувати деревце. Але їм не вдалося зрушити грузовик і на сантиметр, він був загальмований. Зухвалих хлоп'ят повкидали в цей-таки грузовик, і деревце лишилось похиленим.

Про Юрка забули. Він сидів, сповнений жалю до цього кленочка, оглушений метушнею, дивився на все й думав: ніщо й ніхто не врятує оце деревце, нікому немає до нього діла. Всі поспішають. А навіщо так поспішати? Чого так нервує цей білобрисий лейтенант? Наче от-от хтось має приїхати, і тоді не вдасться лейтенантові закінчити оцю докучливу й дуже термінову справу.

У дворі вже були сутінки. Високий мур кидав на подвір'я довжелезну синювату тінь. Вона сягала до половини протилежного муру, верхня частина якого сліпуче біліла, бо на ній спочивало останнє проміння сонця. Від диму й пилу, від оцієї тіні й тісноти, що створювалася машинами, людьми й парканом, подвір'я здавалось задушливим і темним, а розчинена навстіж хвіртка наче кликала Юрка: «Іди сюди! Покинь оцей інтернат, оцю метушню, навіщо вони тобі?» І дивний неспокій охопив хлопця. Справді, куди їх усіх повезуть? І чому це так раптом? Може, в табір приїхали радянські представники, а інтернат їм не хочуть віддавати, хочуть сховати? Так, так! Інакше не поспішав би і не нервував так цей лейтенант, не зчинився б отакий бешкет, отака метушня. Оцими великими потужними машинами їх можуть завезти дуже далеко, і туди ніколи не приїдуть радянські представники. А в таборі, може, теж вантажаться люди, тільки в радянські машини, і, може, сьогодні ж дядя Андрій Борсуков поїде додому.

Юрко не зводить очей з розчиненої хвіртки і, вхопившись за нікельовану ручку дверцят, торсає її, крутить вгору і вниз, але відкрити дверцята не може. Нарешті, коли він, зібравши всі сили, натиснув ручку вниз, двері хряпнули й відчинились, так що Юрко від несподіванки вивалився з машини. Підхопившись на ноги, він шмигнув у хвіртку і щодуху помчав вулицею до трамвайної зупинки.

Коли він приїхав до табору, там було тихо. Не ревіли, як він сподівався, машини, не метушились люди. На прохідній, як і раніше, стояв вахман[6] з рушницею, а в дворі було порожньо й темно. На Юрка вахман вирячив здивовані напівсонні очі й позіхнув. Закінчивши довге позіхання, він спитав Юрка:

— Чого вештаєшся? Вечір уже скоро.

— Я до дяді Андрія прийшов.

— До якого дяді Андрія?

— До Борсукова.

— У якій він штубі?

— Я не знаю.

— Майстер Кернер у них начальником?

— Не знаю.

— А чого ж прийшов, як не знаєш? — вахман зняв трубку внутрішнього телефону і подув у неї раз, вдруге. В цей час він дивився на Юрка так, наче хотів зараз спитати, скільки коштує його блуза, — уважно, невідривно й суворо. Нарешті в трубці щось затріщало, навіть Юрко почув. Але вахман не почув, мабуть, бо, ще більше вирячившись, гукнув у трубку:

— Га? — і, підождавши, доки тріск закінчиться, він зігнувся, наче стверджував щось. — Ага! Мені там Борсукова… Тут ось хлопчик прийшов.

Трубка знову затріщала, і знову вахман гукав кілька разів у неї своє «га?», а тоді повісив трубку. Заметушився, перевірив гвинтівку, поправив пояс і виштовхав Юрка з прохідної.

— Іди, йди собі, — говорив він. — Немає твого Борсукова, заарештували його. Ой, тут таке було, що… Тікай, а то й тобі й мені влетить.

Вражений цією несподіванкою, Юрко поплентався геть від табору і вже в трамваї,