Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров
«ЇЖА — ДЖЕРЕЛО ЗДОРОВ'Я»
«ОДНЕ ЯЙЦЕ МАЄ В СОБІ СТІЛЬКИ Ж ЖИРІВ,
СКІЛЬКИ 1/2 ФУНТА М'ЯСА»
«СТАРАННО ПЕРЕЖОВУЮЧИ ЇЖУ, ТИ ДОПОМАГАЄШ СУСПІЛЬСТВУ»
«М'ЯСО — ШКІДЛИВЕ»
Всі ці святі слова викликали у бабусь спогади про втрачені ще до революції зуби, про яйця, що зникли приблизно о тій самій порі, про м'ясо, що поступається жирами перед яйцями, а можливо, і про суспільство, якому вони не мали змоги допомагати, старанно пережовуючи їжу.
Крім бабусь, за столом сиділи Сидір Якович, Панас Якович, Кирило Якович, Олег Якович і Паша Емільович. Ні віком, ні статтю ці молоді люди не гармонували із завданням соціального забезпечення, зате чотири Яковичі були юні брати Альхена, а Паша Емільович — двоюрідний племінник Олександри Яківни. Молоді люди, серед яких найстарший був тридцятидвохлітній Паша Емільович, не вважали своє життя в будинку соцзабезу за щось ненормальне. Вони жили в домі на правах бабусь, у них теж були казенні постелі з ковдрами, на яких було написано «Ноги», одягнені вони були, як і бабусі, в мишачий туальденор, але, мавши молодість і силу, вони харчувались краще за вихованок. Вони крали в домі все, що не встигав украсти Альхен. Паша Емільович міг злопати за одним присідом два кілограми тюльки, що він одного разу й зробив, лишивши весь дім без обіду.
Не встигли бабусі як слід розсмакувати кашу, як Яковичі разом з Емільовичем, проковтнувши свої порції і відригуючи, встали з-за столу і пішли на кухню шукати чогось їстівного.
Обід тривав далі. Бабусі загомоніли:
— Зараз нажеруться, почнуть пісень горлати!
— А Паша Емільович сьогодні ранком стілець з червоного кутка продав. З чорного ходу виніс перекупникові
— Побачите, п'яний прийде сьогодні…
У цю хвилину розмову вихованок увірвало трубне шмаркання, що заглушило навіть безупинний спів вогнегасника, і коров'ячий голос почав:
— … нахід…
Бабусі, пригнувшись і не оглядаючись на гучномовець, що стояв у кутку на митому паркеті, їли далі, сподіваючись, що їх мине чаша сія. Але гучномовець бадьоро вів далі:
— Евокррраххх видусоб… цінний винахід. Залізничний майстер Мурманської залізниці товариш Сокуцький, — Самара, Орел, Клеопатра, Устина, Царицин, Климентій, Іфігенія, Йорк, — Со-куць-кий…
Труба з хрипом втягла в себе повітря і безживним голосом поновила передачу:
— … винайшов світлову сигналізацію на снігоочисниках. Винахід схвалено Доризулом, — Дар'я, Онега, Раймонд…
Бабусі сірими качками попливли в свої кімнати. Труба, підстрибуючи від власної сили, шаленіла далі в порожній кімнаті:
— … А тепер послухайте новгородські частівки…
Далеко-далеко, в самому центрі землі, хтось торкнув балалаєчні струни, і чорноземний Баттістіні заспівав:
На стіні клопи сиділи, Милися-сушилися. Фінінспектора уздріли – Враз передушилися.У центрі землі ці частівки викликали бурхливу діяльність. У трубі почувся страшенний гуркіт. Чи були то гучні оплески, чи почали працювати підземні вулкани.
Тим часом спохмурнілий інспектор пожежної охорони спустився задом по сходах горища і, опинившись знову на кухні, угледів п'ятьох громадян, які просто руками викопували з бочки кислу капусту і обжиралися нею. Їли вони мовчки. Один тільки Паша Емільович по-гурманському крутив головою і, знімаючи з вусів капустяні водорості, насилу говорив:
— Таку капусту гріх їсти без горілки.
— Нова партія бабусь? — запитав Остап.
— Це сироти, — відказав Альхен, витискаючи плечем інспектора з кухні і непомітно погрожуючи сиротам кулаком.
— Діти Поволжя?
Альхен зам'явся.
— Тяжка спадщина царського режиму?
Альхен розвів руками: мовляв, нічого не вдієш, коли така спадщина.
— Спільне виховання обох статей за комплексним методом?
Сором'язний Олександр Якович одразу ж, негайно, запросив пожежного інспектора пообідати що бог дав.
Того дня бог дав Олександрові Яковичу на обід пляшку зубрівки, домашні грибки, форшмак з оселедця, український борщ з м'ясом першого сорту, курку з рисом і компот із сушених яблук.
— Сашхен, — сказав Олександр Якович, — познайомся з товаришем з губпожежі.
Остап артистично привітався з господинею дому і сказав їй такий довжелезний і двозначний комплімент, що навіть не зміг його докінчити. Сашхен — висока дама, миловидність якої була трохи спотворена миколаївськими напівбакенбардами, тихо засміялась і випила з мужчинами.
— П'ю за ваше комунальне господарство! — вигукнув Остап.
Обід пройшов весело, і тільки за компотом Остап згадав про мету своїх відвідин.
— Чому це, — спитав він, — у вашому кефірному закладі такий убогий інвентар?
— Як так, — захвилювався Альхен, — а фісгармонія?
— Знаю, знаю, вокс гуманум. Але посидіти у вас зі смаком абсолютно нема на чім. Самі садові помийниці.
— У червоному кутку є стілець, — образився Альхен, — англійський стілець. Кажуть, ще від старих меблів лишився.
— А я, до речі, не бачив вашого червоного кутка. Як він у розумінні пожежної охорони? Не підведе? Доведеться
