Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа - Володимир Миколайович Войнович

переписку підтримую. Пише, жизня в колхозі стала тяжкіша колишньої. На трудодні шиш плотять з фігом, якби, каже, не коза, не городчик, не курочки, то й зовсім був би повний капут, так нічого, перебивається. А нащот Нюрки твоєї сообщає, наче з офіцером заочне знакомство по переписці веде.

– З офіцером? – неприємно вражений, перепитав Чонкін. – З яким?

– А мені відкіля знати, з яким? – стенув плечима Жаров. – Знаю тільки, що льотчик.

– Льотчик? – перепитав Чонкін з раптово виниклим ревнивим почуттям. – Як же це льотчик?

З тих пір, як Чонкін розлучився з Нюрою, минуло без чогось чотири роки. Спершу страждав він дуже сильно, потім біль поступово затих. Останнім часом він про Нюру майже не згадував, а зустрівши, може, і не впізнав би, але новина, що вона виявилась йому невірною, вразила і образила його. І тепер йому уявлялося все так, наче він сам був бездоганним у своїй любові й вірності, наче розраховував на повернення й обіцяне сумісне життя, а ось вона не діждалася, позарилась на ненадійну офіцерську любов, продовольчий атестат і золоті погони.

– Ладно, – сказав він, пробуючи від порушеної теми одволіктись. – А білізоватися-то збираєшся чи як?

– Ну а як же. Ось гріб цей здам у ремонт, і все. Мені ротний мій на зверхстрочну пропонує зостатися, але я ні. Повернуся додому, трактористом чи комбайнером піду. А ти як?

– Та хто ж його знає. Вобще-то, білізувати вроді як обіцяли, но вони ж сам знаєш, сьодні одне кажуть, завтра інше. Ми б тебе, Чонкін, кажуть, відпустили б, та заміни, кажуть, нема.

– Та ладно тобі свистіти! Нема йому заміни. Сталін сказав, що у нас нема незамінимих людей.

– Хто сказав? – перепитав Чонкін.

– Сталін.

– А-а, Сталін, – з повагою повторив Чонкін, але вирішив усе-таки заперечити: – Сталін сказав і шо? Він, спорити не буду, людина велика, двох жінок має, а в конях-то шо понімає? Десь-то на коні ніколи й не їздив. Щас же у нас усі, хто на танкові, хто на тягачі чи ж самольоті, а конем управляти ніхто не вміє. Вони думають, шо на коні це тільки віжки туди-сюди наліво тягнути, а єжелі, к прімєру, хомут надіти та попругу затягти, дак іний даже майор чи підполковник не втямить, шо й до чого!

– Це таки да, – погодився Жаров. – Народ у нас сильно необразований. Так то язиками теліпати усі вміють, а корову за роги доїти норовлять. Слухай, – перемінив він тему, – ти в авіації служиш?

– Ну, – погодився Чонкін.

– А гідрашку достати-то можеш?

– Ясне діло, можу, – сказав Чонкін. – Випити хочеш?

– Та не в тому, – махнув рукою Жаров. Він озирнувся і, хоч нікого поблизу не було, понизив голос: – Увечері, як стемніє, приходь до мосту біля вокзалу, з гідрашкою. Є дві нємочки. З себе видні, на очках, по-нашому ні бум-бум, розмовляти не треба. Горілку жеруть, як коні. Прийдеш?

Чонкін задумався. Пропозиція була спокусливою, але не так-то просто було усе виконати.

– Увечері? – невпевнено розмірковував він уголос. – Ех, да, увечері, воно то да… Та ось тільки старшина, зараза, як би, це ось, не застукав. Старшина у нас знаєш який – не людина, а собака. Навіть не собака, а не знаю хто, причому ніскільки не воювавши. Але ходить, зирить, винюхує, самоволку хоче не допустити. А німки-то товсті?

– Як діжки, – пообіцяв Жаров. – Сіськи во, а ззаду – повний парад, Красная площадь.

– Да, – знову задумався Чонкн.

Картина, намальована Жаровим, спокушала, але було страшнувато. Страшнувато, але спокусливо.

– Ех, ладно! – махнув він рукою. – Жди, прибуду.

2

Цікавий читач не може не запитати, а де ж Чонкін пропадав увесь цей час? Як, засуджений на початку війни до смерті й утікши з тюрми, виявився він знову у льотній частині? Причому не в якійсь там льотній частині, а в тій, що була під командуванням все того ж Опаликова, який зустрів війну підполковником, закінчив полковником і до усіх своїх численних орденів додав золоту геройську зірочку.

Якщо розповідати про весь шлях, подоланий нашим героєм по дорогах і стежках війни, про усі його пригоди, то занадто довгою вийде наша розповідь. Тому пройдемося пунктиром.

Зоставшись удвох в районі Долгова, Чонкін і Клим Свинцов кінець осені і початок зими провели в лісі, пересуваючись по ньому безцільно, наче ведмеді-шатуни, і за звірів таки їх сприймали місцеві жителі, що заходили до лісу для заготівлі грибів, ягід чи дров. Серед сільського населення в цій окрузі ходили в той час чутки про те, що з початком війни в місцевих лісах з’явилися партизани, а також у значних кількостях ведмеді, чорти і мавпи. Та вони, обірвані, голодні й холодні, і справді стали схожими на якихось звірів. Чонкіна упізнати ще було можна, у нього борідка відросла татарська, рідка, яка не приховувала основних рис обличчя, а ось Свинцов до брів заріс рудою і брудною шерстю, та такою густою, що перш, ніж роздивитися на щось, шерсть цю розсував руками. Деякі люди сприймали наших утікачів не за звірів, а за диких партизанів, хоча їм не до партизанства було, а тільки б не потрапити при цьому ні до наших, ні до німців і якось прохарчуватися. Інші на їхньому місці з голоду б здохли, та вони були людьми, що виросли на природі і були її часткою, до того ж мали при собі гвинтівку з набоями. Якось усе ж таки харчувалися. То пташку підстрелять, то гриба зірвуть, то брусницю зберуть. Багаття розпалити – вогонь древнім способом, за допомогою кресала і каменя, добували. Знайшли десь каску німецьку ще з Першої світової війни, іржаву і з діркою від кулі. Дірку шматком онучі заткнули, перетворили каску на каструлю. Ганчірка, намокнувши, не прогорала. Варили грибний суп з опеньків (їх того року видимо-невидимо вродило), компот і відвари із трав. Спали, не знімаючи шинелей, на сирій землі. Поки жити було можна, але якось вночі підморозило, а вранці поглянули: опеньки, всі враз, почорніли і зів’яли. Кочки вкрилися тоненькою льодяною кіркою. Брусниця під нею була наче під склом у музеї. У музеї Чонкін бував лише один раз, коли комендантську роту возили в місто і там показували якраз під склом ікла вимерлих тварин, наконечники списів і прикраси тодішніх людей. І там же, він запам’ятав, були такі бусинки, наче як у брусниці, і так лежали під склом, поблискуючи. Зима наступала, виникало завдання якось її пережити. Хотіли вирити землянку, але інструменту більш підходящого, ніж багнет, не було. Однак доля до них виявилась більш чи менш прихильною.