Українська література » » Червона Офелія - Лариса Підгірна

Червона Офелія - Лариса Підгірна

---
Читаємо онлайн Червона Офелія - Лариса Підгірна
Савович згадувати не любив. То була давня й не вельми пристойна сторінка в житті Крамовського. До приватного театру місцевого аристократа, скандально відомого князя Мещерського Микола Савович потрапив ще в отрочі літа, й зовсім не через талант лицедійства.

У ті роки юний, миловидний Микола Крамовський тільки розпочав службу трубачем у лейб-стрілковому батальйоні столичного гарнізону. Притаманна князю слабкість одразу виділила звабливого стрункого юнака серед інших під час військового огляду. Мещерський був другом царя Олександра III, й того дня прибув разом із його імператорською величністю в розташування гарнізону.

А далі Крамовський був запрошений князем на приватну партію більярду і з поважної гостини повернувся, не тільки втративши юначу цноту, але й при грошах.

З того часу князь запрошував Крамовського приватно «зіграти партійку-другу» мало не щотижня і врешті, втративши всіляку обережність, перестав навіть шукати слушні приводи, аби побачитися зі своїм новим коханцем.

Про інтимні зустрічі князя Мещерського і юного трубача стало відомо графу Келлеру, у підпорядкуванні якого знаходився лейб-стрілковий батальйон. Келлер, будучи людиною благородною, намагався всіляко вплинути на Крамовського, соромив його наодинці і навіть намагався перешкодити тій великосвітській «грі у більярд», зацідивши трубачу в обличчя. Однак гроші Мещерського робили свою справу: про сором Миколи нікому не було відомо, окрім Келлера, а от «виграші» у «більярдних партійках» із Мещерським дозволяли юному Крамовському вести у Петербурзі доволі пристойне й безбідне життя.

Зрештою, терпіння втратив і сам князь, обурений таким протистоянням із графом Келлером. Накапав на воєначальника імператору, й Олександр, не довго думаючи, відсторонив упертого поборника моралі від служби.

Келлер не залишився у боргу: скандал набув чималого розголосу, й попутно осоромленому Крамовському нічого не залишалося, як покинути військову службу й прийняти запрошення князя перебратися до його маєтку, на Спаську.

Однак, потрапивши у повне розпорядження Мещерського, Микола зрозумів, що не все так безхмарно: численні коханці князя претендували не лише на його увагу, але й на утримання, що, відповідно, врізало пайку самого Крамовського. І тоді Микола вигадав ідеальний вихід: аби не чекати, коли його благодійник замінить його іншою «одаліскою», запропонував Мещерському створити приватний театр, котрий не тільки підніме престиж самого князя, а й стане додатковим джерелом доходів.

Мещерський погодився, і Крамовський, щоб не перейти на цілковито вільні хліби, мусів віднайти у собі необхідний театральний талант… Так він став артистом, занурився у театральну справу, поміж спектаклями вдовольняючи зовсім інші потреби гурмана Мещерського.

Та з часом театральні бажання князя зійшли на пси, а ревнощі нового княжого коханця, якогось відставного корнета Бурдукова, що не мав ні гідної освіти, ні виховання, але умів задовольняти князя краще за інших, довершили справу. Мещерський боготворив цього юнака, не соромлячись називав його своїм Адонісом і влаштував тому небувалу, як для повії, кар’єру при дворі.

Крамовський мусів звільнити покої і, позбавившись утримання й привілеїв штатного коханця, мав шукати іншої долі.

Театр усе ж міцно увійшов у його життя. Та в Петербурзі кожна собака пам’ятала, ким довелося йому побувати до того, як він виявив у собі театральний хист. Потім був Київ, а потім — Харків.

Уже облаштувавшись у Харкові, Микола Савович сподівався, що привиди минулого тут його не потривожать, але даремно. Якось випадково дізнався і про свого колишнього покровителя: Мещерський навіть після смерті залишився тим, ким його у Петербурзі іменували за життя — «Содому князем і громадянином Гоморри». За сім років до своєї кончини в Ісідорівській церкві Олександро-Невської лаври він за тисячу рублів викупив для себе й свого улюбленця Бурдукова одне на двох двоярусне могильне місце, аби й після смерті бути з коханцем нерозлучним.

У липні 1914-го князь Мещерський помер, перед тим призначивши своїм спадкоємцем того ж таки невігласа Бурдукова. Дякуючи невпинним прижиттєвим піклуванням князя, його коханець і без того перебував на посиленому утриманні: обіймав при дворі посади камергера самого государя, служив при міністрі внутрішніх справ чиновником для особливих доручень.

Крамовський же всіма силами намагався перегорнути цю соромітницьку сторінку своєї юності, завдяки якій відкрив у собі не тільки неприродний потяг, але й талант театрального актора.

Позаду залишилися недолугі ролі, життя почало налагоджуватися. Витончена натура Миколи Савовича прагнула душевної рівноваги й творчої самореалізації. Він мав шанс облаштуватися і в Одесі. Однак відчував, що там йому не вправитися, не стати тим, чиє ім’я пам’ятатимуть роками. Хіба що вдовольниться роллю хлопчика на побігеньках у корифеїв. Та життя раз по раз вносило свої корективи.

Інша справа — Кам’янець! Він усе ще сподівався, що там вдасться почати все заново, бо йому назавжди запам’ятався той день, коли він побував тут ще у 1910-му, в грудні, напередодні католицького Різдва, разом із трупою театру свого тезки, Миколи Садовського.

Хурделило так, що, здавалось, голову зніме. У таку негоду вирушати на гастролі, тим паче без нормального транспорту й забезпечення було верхом безумства, однак керівника театру це не зупиняло. Залізничної колії до Кам’янця тоді ще просто не існувало. Їхали екіпажами, злі й мовчазні, проклинаючи заметену дорогу та собачий холод, кутаючись у реквізитні жупани й кожухи, поміж собою перешіптуючись, що гастролі, вочевидь, підуть коту під хвіст, бо кому буде цікаво у таку заметіль іти до театру…

Але раптом, на під’їзді до міста, мало не в чистому полі, їх зустріло численне товариство кам’янецької інтелігенції. Та зустріч була такою зворушливою і трепетною, що розчулила усіх, їх не просто чекали серед засніженого поля. Їх обігріли, напоїли гарячим чаєм і супроводили аж до самого міста. А далі задубілих акторів зустрічні розселили знову ж таки по своїх власних оселях. Крамовському тоді випало квартирувати у місцевого лікаря, пана Костя Солухи, людини вельми широкого світогляду та великих устремлінь. Такими з розповідей його колег-акторів виявилися усі, хто приймав і гостював у себе трупу Садовського. З таким товариством у Кам’янці можна було мати справу! Такі люди розумілися на мистецтві!

З того часу Крамовський загадав собі, що Кам’янець-Подільський саме те місто, де він міг би розвернутися; місто його масштабу. Він прославить Кам’янець театральний, а кам’янецький театр прославить його.

Тим часом Кам’янець, як і всю Україну, лихоманило. Здавалося, всі, хто претендував хоч на якусь владу в державі, мали за діло честі помітити тут собі територію. З Петлюрою ж Крамовський познайомився тільки цьогоріч, на початку квітня, коли у Кам’янці напівофіційно зібралося вельми добірне товариство — справжній політичний бомонд. На велике здивування Миколи Крамовського, його теж було запрошено на це заінтриговане зібрання, що радше нагадувало таємне засідання масонської ложі.

Однак Крамовський завжди вважав

Відгуки про книгу Червона Офелія - Лариса Підгірна (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: