Тридцять дев’ять сходин - Джон Бакен
Коли ми знову сіли в автомобіль, мій хазяїн був невимовно щасливий від того, що виконав, нарешті, свій обов’язок.
— Чудова промова, Твісдоне! — сказав він. — А тепер ми поїдемо до мене. Я живу сам, і якщо ви погодитеся погостювати у мене день-два, я покажу вам гарні місця для риболовлі.
Ми з’їли щедру вечерю — я встиг страшенно зголодніти, — після чого розташувалися зі склянками грогу у великій затишній кімнаті для куріння поряд із каміном, де потріскували соснові поліна. Я вирішив, що зараз саме час викласти карти на стіл. Щось підказувало мені, що моєму співрозмовникові можна довіритися.
— Вислухайте мене, сер Гаррі,— почав я. — Я мушу повідомити вам дещо дуже важливе. Ви славна людина, і я хочу бути з вами відвертим. Звідки, чорт забирай, ви набралися цих огидних дурниць, які несли сьогодні ввечері з трибуни?
Його обличчя витягнулося.
— Що, усе було так погано? — пригнічено запитав він. — Так, звучало не надто переконливо. Більшу частину я запозичив зі статей у «Прогресів Мегезін» і памфлетів, які надсилає мені один приятель. Але ви ж не думаєте, що Німеччина колись спробує на нас напасти?
— Поставте це питання через півтора місяця — і відповідь на нього не знадобиться, — твердо сказав я. — Якщо ви приділите мені півгодини, я вам дещо розповім.
У мене й зараз стоять перед очима ця курильня з оленячими рогами і старовинними гравюрами на стінах, сер Гаррі, який неспокійно переминається з ноги на ногу біля каміна, і я сам, що відкинувся на спинку крісла і вганяє у свідомість свого співрозмовника фразу за фразою. У ті хвилини я здавався собі кимось іншим, тим, хто стоїть осторонь, слухаючи мій власний голос і прискіпливо оцінюючи достовірність моєї розповіді. Я вперше відкривав іншій людині всю правду — таку, якою сам її бачив, і це мені дуже допомогло, тому що після цієї промови — другої за сьогоднішній вечір — уся картина чітко склалася у мене в голові. Я не випустив жодної подробиці. Мій співрозмовник дізнався все про містера Скаддера і молочника, про записник і мої пригоди в Галловеї. Невдовзі він так розхвилювався, що почав ходити назад і вперед по килиму біля каміна.
— Отже, сер Гаррі, тепер ви знаєте, — закінчив я, — що тут, у вашому будинку, перебуває людина, розшукувана за вбивство на Портленд-Плейс. Ваш громадянський обов’язок — послати по поліцію і здати мене владі. Але не думаю, що після цього їм удасться доставити мене в Лондон. Швидше за все, станеться «нещасний випадок», і за якусь годину після арешту у мене буде стирчати ніж під ребром. Проте це ваш обов’язок — повинність законослухняного громадянина. Можливо, через місяць ви пошкодуєте про це, але зараз у вас немає для цього ніяких причин.
Він пильно подивився на мене. Очі у нього були світлі, він майже не блимав.
— Чим ви займалися в Родезії, містере Ганней? — запитав він.
— Працював гірничим інженером, — сказав я. — Я заробив свої гроші чесно.
— Заняття не з тих, що розхитує нерви, чи не так?
Я розсміявся.
— О, якщо на те пішло, нерви у мене в повному порядку.
Я зняв зі стіни мисливський ніж і показав старий трюк мисливців племені машона[33]: підкинув у повітря і зловив його зубами. Цей фокус вимагає неабиякої холоднокровності.
Сер Гаррі подивився на мене з посмішкою:
— Мені не потрібні докази. Може, я й ні на що не здатен на трибуні, але порядну людину бачу відразу. Ви не вбивця і не божевільний, і я вірю, що ви кажете правду. Я маю намір вас підтримати. Отже, що я можу для вас зробити?
— По-перше, я хочу, щоб ви написали вашому дядькові. До п’ятнадцятого червня я повинен зв’язатися з людьми з уряду.
Він смикнув себе за вус.
— Це не спрацює. Питання належить до компетенції міністерства закордонних справ, а мій дядько ніяк із ним не пов’язаний. Та вам і не вдасться його переконати. Ні, я зроблю щось краще. Я напишу першому заступнику міністра. Він мій хрещений батько і один із найбільш порядних людей, яких я знаю. Що ви хочете повідомити?
Він сів за стіл і написав листа під мою диктовку. Суть листа полягала в тому, що коли до п’ятнадцятого червня до секретаря заступника міністра з’явиться якийсь містер Твісдон (я вирішив, що мені краще дотримуватися цього імені), його слід вислухати з усією можливою увагою. Він додав, що на підтвердження того, що він саме той, про кого йдеться в листі, містер Твісдон назве пароль «Чорний Камінь» і насвистить мелодію «Енні Лорі».[34]
— Добре, — сказав сер Гаррі.— Це правильний хід. До речі, після Трійці ви зможете нанести візит моєму хрещеному батькові — його звуть сер Волтер Буллівант — у його сільському будинку. Це поряд з Артінсвеллом на Кеннері. Отже, з цим покінчено. Що далі?
— Ви приблизно мого зросту. Позичте мені найстаріший твідовий костюм, який у вас знайдеться. Згодиться будь-що, аби колір відрізнявся від кольору того одягу, який я знищив сьогодні вдень. Потім дайте мені поглянути на карту цієї місцевості і поясніть, де і що тут розташоване. І останнє: якщо мене стане розшукувати поліція, просто покажіть їм автомобіль на дні лощини. Якщо прийдуть ті, інші, скажіть їм, що після зустрічі з вами я мав намір сісти в експрес, що йде на південь.
Він ствердно кивнув. Я збрив залишки вус та убрався в допотопний костюм зі строкатої вовняної тканини, що зветься, якщо не помиляюся, «ліловою сумішшю». Карта дала мені загальне уявлення про моє місцезнаходження, а також повідомила дві важливі подробиці — де проходить залізнична лінія, що веде на південь, і де розташовуються прилеглі малонаселені райони. О другій годині ночі сер Гаррі розбудив мене після того, як я заснув у кріслі в курильні, і тільки-но я встиг протерти очі, вивів просто в зоряну ніч. У коморі для інструментів він відкопав старий велосипед і урочисто вручив його мені.
— Перший поворот праворуч біля високої ялини, — проінструктував мене сер Гаррі.— До світанку ви будете в горах, далеко звідси. Серед пастухів ви можете переховуватися весь тиждень — так само надійно, як ніби перебували на Новій Гвінеї.
Я старанно крутив педалі, котячи стрімкими, усипаними жорствою гірськими стежками, поки небеса не засяяли ранковим світлом. Коли туман розсіявся у променях сонця на сході, переді мною відкрилася велика зелена міжгірна западина
