Залежна психопатом - kxduarte

— Ти впевнений, що це не дурня?

— Не дурня. Вона вчинила по-своєму, таке неможливо.

— Ти міг дати їй вихідний.

Я криво кошусь в сторону Ланса, який веде свою Audi.

— Який вихідний? Вона така, як всі.

— Як скажеш. Просто ти козел.

— Це всі знають, — додаю я, слідкуючи за дорогою до її будинку.

— Ти знаєш, що міг їй просто написати, щоб вирішити свої справи?

— Я не хочу бачити її повідомлення, типу "Вибачте, таке більше не повториться."

— Так ти ж любиш, коли в тебе просять вибачення.

— Але не тоді, коли це робить вона. Дратує.

Ланс мовчить наступні п'ятнадцять хвилин нашої їзди (а це рідкість, бо його рот майже ніколи не закривається, на злість мені).

Коли ми нарешті на місці, я розглядаю дім. Двохповерховий будинок сіро-синього забарвлення. На величезних дверях при вході, які зовсім відрізняються від самого будинку, приліплений папір, обліплений скотчем, на якому пише "Без солодощів не заходити". Також на дверях приліплені два стіки з іменами "Ларія Мільєр" та "Афіна Мільєр". Це такий у них стиль?

— Ти йдеш зі мною? — запитую в Ланса.

— Думаю, що так. Посиджу збоку.

— І не вмішуйся.

Він піднімає руки.

— Ні слова не скажу.

Я підходжу до дверей і дзвоню в дзвінок. Не відкривають. Стукаю. Ще раз.

Звук ключа, який повертається в замку. Я готовий побачити не намальовану Ларію, котра має жахливий вигляд, але натомість на порозі стоїть дівчина-підліток.

— Ем... Ви до кого? — вона потирає свою щоку, витріщаючися на мене.

— Мільєр живе ж тут?

— Так, я Мільєр.

— То це ти молодша сестра?

Я багато чув про її молодшу сестру. Дуже мила дівчина. Виглядає як повна протилежність старшій Мільєр.

— Так, а вам Ларія потрібна?

— Вона дома?

— Ні, пішла в магазин. Хто ви?

— Рафаель Бласхес.

Це дає їй все. Вона вирячує очі, які стають величезними, мов блюдця.

— О, ви її директор?

Я хмикаю.

— Так.

Ланс стоїть позаду мене, навіть не показавши, що він присутній. Я відходжу на крок вліво. Дівчина одразу кидає свій погляд на Фуеґо. Посмішка з'являється на її обличчі, але мій друг навіть не дивиться на неї, протираючи свій улюблений ніж. Вона гучно прокашлюється, привертаючи його увагу до себе. Чудово.

— То ми можемо зайти?

— Так. Ви можете зачекати на неї в кімнаті. — вона відходить, пропускаючи нас.

Я не звик роззуватись в приміщеннях, але дівчина сказала, що інакше ми не пройдемо далі. Ми так і зробили.

— Піднімайтесь на верх і одразу направо. Там кімната Лар.

Лар? Вона називає її Лар, чи просто так відібрала з її імені дві букви?

— А ти, — дівчина ловить Ланса за комірець і заштовхує в якусь кімнату, — Підеш зі мною. Зроблю чай.

Він щось кричить. Чи то моє ім'я, чи якийсь прокльон, але це мене веселить. Треба було сказати йому, щоб він їй не погрожував. Він це може.

Біля її кімнати по два боки висять картини. Деякі з них великі за розміром — картини по номерах. Хтось з них двох малює по номерах. Я ніколи таким не займався, але це виглядає доволі гарно та акуратно. Заходячи в її кімнату, відчуваю її запах. Такий самий, як і на роботі. Мене ніби переїзджає танком, коли я оглядаю кімнату. Ох, ти ж бл...

Я навіть не можу пояснити ці відчуття, адже я не просто вражений. На стіні, біля її величезної шафи, висять два плакати з моїми фотографіями, про які я навіть не уявляв. Навпроти, на іншій стіні, висять ще три плакати, на яких також я, але вже з інших ракурсів. Підходжу до її столу. Він закиданий паперами, з якими вона працювала всі ці вихідні. На столі лежить альбом, до якого тягнуться мої руки. Я майже лякаюсь, бачачи там фото зі свого профілю в Instagram. Всі ці фото, навіщо вони їй?

В кутку столу є парфуми, якими вона ймовірно користується. Я відкриваю їх кришку і вдихаю запах. Присідаю просто на крісло, яке ледь не провалюється під моєю вагою. Запах майже такий самий, як і від моїх улюблених парфумів. Не дарма я відчув часточку свого запаху, зайшовши в цю кімнату.

Je suis impressionné (я вражений). У мене з'являється дике бажання розсунути шухляди, щоб роздивитись все, що там знаходиться. Вона або працює на моїх ворогів, будучи при цьому прекрасною актрисою, або ж проста фанатка, яка залежна від мого життя. І я навіть не знаю, що з цього гірше. Вона хотіла одружитись. І вона навіть наполягала на цьому, якщо це можливо так назвати. Вона справді може працювати на моїх ворогів.

Я піднімаюсь з крісла і ще раз дивлюсь на плакати з моїм обличчям та тулубом. Виглядає доволі страшно, якщо знати, що це її кімната.

Якраз тоді, коли я вже хочу піти, щоб покликати до себе Ланса, вона вривається в кімнату, запихаючись. Мене страшить її вигляд. Спортивні штани. Піжамна кофта. Розпатлане волосся, яке пожмакане в кінському хвості. І вона, авжеж, без макіяжу.

— Що. Ви. Тут... — задихається, спираючись на одвірок.

 Ларія Мільєр заходить в кімнату, зачинивши за собою двері. В неї перелякані очі, в які хочеться впитися пальцями.

— Що ви тут робите? — запитує вже нормальним голосом, проте тремтячим.

— Ви не прийшли на роботу. Я досі не побачив звіт про вечірку задля мого одруження.

— Я все зробила. Ви могли написати мені.

Ще одна. Вона тягне свої ноги кімнатою і підходить до столу. Дістає окремий стос паперів. Витягує з шухляди чорну міні-папку.

— Все тут. Ви хочете зараз перевірити?

Вона ще нічого не сказала про те, що це за пиздець в її кімнаті.

— Ці постери вам були потрібні задля вечірки?

— Інакше ніяк. Навіщо мені ваші фотографії?

Я сподівався на іншу відповідь. Вона досі може бути моїм ворогом.

— Я дістала ваші фотографії, щоб роздивитись та дізнатися вас краще. Аби підібрати вам дівчат, котрі ідеально будуть виглядати поруч із вами. Я навіть перевірила ваш Instagram. І я постаралася підібрати найкращих дівчат.