Артар. Вигнанка Полярної пустки - Вікторія Ковзун

Містечко з наметів було напівпорожнім: частина магів повернулась за Велику стіну, решта поверталась сьогодні чи завтра. Ми під’їхали до синього шатра, Атрік витяг мої куці клунки. Незабаром завиднілись нарти іншого щасливця: як і я, він зовсім не світився від щастя.

З намету виглянув маг.

– Правду кажуть, що вигнанці – ранні пташки! Признайтесь, ви хоч колись спите?

Та вигнанці не звикли спілкуватися з чужими. Маг лише махнув рукою та кинув до своїх:

– Микито, проведи їх до саней.

Якийсь мечник відвів нас до дивного засобу пересування: це були неправильні криті нарти. Точніше, це були б нарти, якби не утеплена надбудова на них. Очевидно, навіть серед краю снігів маги зневажали холод та пересувалися в теплі.

– Ну, чого поставали? Залазьте, бо я вже задубів! – кинув маг.

Ми закинули клунки та ще мить постояли.

– Прощавай, Атріку, – сказала я.

– Прощавай, моя Ейворі Наерді, – сказав Атрік.

Погонич прикрикнув на собак, і ми рушили.

Я не стану описувати, як минув цей останній клаптик дороги. Як я відсунулась до самого краю дивних саней, щоб бути якомога далі від іншого щасливця. Як звідусіль долинали грубі жарти про вигнанців. Як все в мені заніміло і нічого не видавало ні серця, ні душі, ні будь-чого ще.

Ми під’їхали до Великої стіни, і мечник крикнув:

– Виходьте, малі!

Я вискочила зі своїми клунками та звела погляд вгору. До самих небес простягалась ця холодна темна стіна. Скільки ж надій та життів розбилось об неї!

– Та що ж ви знову поставали… Проходьте до брами! – квапив нас мечник.

Може, я б не витримала і кинулась назад до нашого іглу – та перед очима постав Атрік, що каже мені: «Ні». Маги відчинили браму. Крізь неї проходила мерехтлива завіса, що наче розмежовувала два світи.

Я струснула головою – і ступила крок у незвідане.

***

А десь далеко-далеко в залі рипнуло металом: це стомлені, незрушні частини піддалися тиску. Вона дихнула, відчула цю присутність, хоча нікого близько не було. Голос із нізвідки повідомив їй:

«Тріснула Блакитна зоря. Це вона».

«Це напевно?»

«Так».

Під її руками знову заскрипіло. Важко було розрізнити: це хрипіло її тіло, чи механізм під ним. Радість чи жах? А може, зловтіха? Що ось нарешті буде по-її?..

Нічого не відбилося в її словах – лише сухий наказ:

– Чекай на неї у Підліссі.