Мої сімейні обставини - Анна Лерой
Пташиний дзьоб складно назвати замком, маєтком або навіть добротним будинком. Це притулок, колишній маяк, колись монастир, до цього темниця. Вузькі високі стіни врізаються в скелю, або ж скеля поховала їх? Сірі камені потемніли від часу і побіліли від нальоту солі. На даху ночами як і раніше горить вогонь як данина пам'яті тим, хто знайшов свою смерть на оточуючих цей берег скелях.
Хвіртка, густо заросла диким виноградом і плющем, закрита. Не факт, що у вежі нікого, хвіртку закривали і від непрошених, занадто цікавих гостей. Все ж відьомський спадок не завжди можна назвати безпечним для обивателів.
Я йду вздовж паркану, торкаючись кінчиками пальців жорстких різьблених листків винограду. Сумка вже суттєво відтягує мені плече і б'є по стегну, але ось уже стає видно край темно-зеленої води і вузькі сходи вниз. Мене мучить жага спуститися і торкнутися води: чи холодна або вже досить прогрілася. Але спускатися з важкою сумкою на плечі, а потім підніматися з нею ж не хочеться. Втім, запасний хід у закритий двір Пташиного дзьоба звідси неподалік.
Я розсовую долонями густу поросль винограду. Тут він древній, як сама вежа, і давно не плодоносить. Хоча це й найкраще, ніхто сторонній не наближається саме до цього кутку, бо немає потреби. Я просовую руку в зелену гущавину, потім проштовхую туди ж плече, сумку, голову... Тіло зі скрипом пролазить крізь негнучкі лози і щілину в паркані. Невідомо, хто з моїх давніх предків зробив цей лаз, але те, що всі ми вдячні йому, насправді так.
Сумка залишається по ту сторону, так само, як непотрібні мені куртка і черевики. Акуратно перетинаю колючу ділянку трави поруч з гратами. Взуття мені не потрібне, сходи вниз складені з гладких каменів, а біля води мене чекає лише м'який пісок. Тут одне з небагатьох місць на цьому відрізку узбережжя, де є натяк на пляж.
До певного моменту спуск до моря був одним з випробувань серед відьом на повноліття. Спуститися власними силами вниз зі скелі, скупатися і злетіти вгору. Але, оскільки не в кожному поколінні народжувалися відьми, та й населення стало ставитися до зазначених даром дівчаток більш лояльно, були створені ці сходи. Щоб кожен в окрузі, хто побажав насолодитися морем, міг це зробити.
Камінь приємно гріє п'яти, пісок лоскоче стопу. По цей бік скелі вітер сильніше і щосили куйовдить мені волосся. У кромки води я зупиняюся і дихаю на повні груди. Сіль відчувається на язиці, від вітру сльозяться очі, а море — прохолодне, але не крижане — торкається моїх ніг.
Вода непрозора, темна, глибокого зеленого відтінку, що дуже вабить мене. Як зачарована, я скидаю одяг — повністю, залишаю на березі навіть деякі мої прикраси. І абсолютно гола, як в момент своєї появи в цьому світі, повільно входжу в воду. Холод спочатку опалює, але відступати пізно. Пісок ковзає між пальців ніг, течія поступово охоплює тіло, потоки в'ються між стегон і колін. Але тут дно раптово закінчується, і я з головою поринаю у воду.
Втім, я встигаю набрати повні груди повітря. Мені прекрасно відома глибина тутешніх вод. Товща води відсікає денне світло. Перед очима лише нескінченна напівтемрява і бульбашки повітря, що зриваються з моїх губ. Я чую гул, настільки монотонний, що до нього занадто легко звикнути, він стає схожий з тишею. Усередині води я втрачаю орієнтацію в просторі, і тільки тьмяне світло нагадує мені, куди плисти за ковтком повітря. Розслаблене тіло застигає і погойдується, і по мірі того, як я випускаю повітря з легенів, опускається нижче. Кінцівки холонуть, безсило розкинуті в сторони. Безсило...
Груди пронизує болісний спазм. Я обхоплюю себе руками, від несподіванки випускаю залишки повітря і, ковтаючи воду, в лічені секунди добираюся до поверхні. Там довго кашляю, погойдуючись на хвилях, витираю гіркі сльози і сіль з губ і очей. Очі пече, болить горло. Треба вибиратись.
За півдюжини гребків, бризкаючи водою на всі боки, ніби вперше пливу, я добираюся до берега і падаю, вчепившись пальцями в пісок. Очі доводиться закрити. Ізоляція від навколишнього світу в товщі непрозорої води занадто нагадує замкнене темне купе, світлий на сонці пісок — те, як біліє в напівтемряві чуже обличчя, а шелест хвиль — приречений чоловічий шепіт. Моє тіло відчуває такий же холод, як...
Я не згадую.
Ні, я не пам'ятаю нічого! Я вмовляю себе про це, ткнувшись лобом у вологий і холодний пісок. Незважаючи на температуру, я продовжую лежати долілиць, як жертва катастрофи, викинута хвилями на берег.
Коли сльози закінчуються, а тремтіння стрясає мене дійсно через холод, а не емоції, я встаю. Почуття безнадійності вже зникло, так само як відчуття власного безсилля і жалості до жертви. Сильний порив повітря злизує краплі солоної води з вологої шкіри. Ніс у мене забитий, сухі очі ріже від солі. Я швидко одягаюся, речі миттєво стають мокрими. Перед тим як покинути цей крихітний острівець дихотомії — білий пісок і чорне море, похмурі глибини і сліпуче сонце, я ще раз дивлюся вдалину — на хвилі і гострі скелі — і глибоко дихаю, поглинаючи всією своєю суттю гірко-солоний вітер.
