Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль

— Вони й досі простукують стіни і оглядають меблі, сподіваючись знайти їх.

— А чи оглядали вони околиці будинку?

— Вони добряче попрацювали. За якусь хвилину обнишпорили весь садок.

— Ну, мій любий сер, — мовив Холмс, — хіба ви не бачите, що все набагато складніше, ніж гадаєте і ви, й поліція? Вам ця справа видається простою, а мені — надзвичайно заплутаною. Судіть-но самі, ось що виходить по-вашому. Ваш син підводиться з ліжка, з великою небезпекою для себе пробирається до вашої туалетної, відмикає бюро, дістає діадему, щосили відламує її шматок, виходить і ховає десь три камені з тридцяти дев’яти, причому так хитро, що їх ніхто не в змозі відшукати, а потім повертається з рештою тридцятьма шістьма до кімнати, де його можуть якнайлегше знайти. Хочу спитати вас: невже така думка здається вам вірогідною?

— Але що могло бути інше?! — вигукнув у відчаї банкір. — Якщо він не мав на думці лихого, чому він цього не пояснив?

— Це вже наша справа — розгадати загадку, — відповів Холмс. — Коли ваша ласка, містере Голдере, ми вирушимо разом з вами до Стритема й пожертвуємо якоюсь годиною, щоб поглянути на все це зблизька.

Мій друг наполягав, щоб я поїхав з ним у цю подорож. Я охоче погодився, бо історія, що її ми вислухали, пробудила в мені цікавість і співчуття до бідолахи. Правду кажучи, синова вина здавалася мені так само незаперечною, як і нещасному батькові, і все ж таки я вірив у Холмсове чуття, бо знав, що коли його не задовольнили пояснення, то є певна надія. Впродовж усієї дороги до південного передмістя він не сказав жодного слова, лише сидів у глибокій задумі, похиливши голову й насунувши капелюх на самісінькі очі. Наш клієнт, навпаки, немовби піднісся духом і навіть завів зі мною розмову про свої комерційні справи. Коротка подорож залізницею й ще коротша — пішки привели нас до Фербенка, скромної садиби великого фінансиста.

Фербенк виявився великою, білою квадратною кам’яницею, що стояла над дорогою. Доріжка для екіпажів, нині заметена снігом, упиралася в великі залізні ворота. Праворуч від воріт росли густі кущі, а за ними пролягала вузенька стежка, оточена обабіч живоплотом; вона вела до дверей кухні, і нею звичайно ходили носії з крамниць. Ліворуч — доріжка до стайні: вона, власне кажучи, не належала до садиби й була власністю сільської громади, проте сторонні люди мало ходили нею. Холмс залишив нас біля дверей і поволі пішов довкола будинку — вздовж фасаду, потім доріжкою для носіїв і далі — через сад до стайні. Ми з містером Голдером, не дочекавшись його, увійшли всередину й посідали в їдальні біля каміна. Поки ми сиділи й чекали, двері відчинились і до кімнати ступила молода леді — не дуже висока, струнка, темноволоса, з чорними очима, які здавалися ще темнішими на блідому обличчі. Ніколи ще мені не доводилося бачити такої мертвотної блідості на жіночому лиці. Вуста її теж були майже білі, а очі — повні сліз. Напевно, вона нишком плакала в себе в кімнаті, й схоже було, що горе вразило її ще більше, ніж самого банкіра. Водночас мені здалося, що це жінка сильної вдачі й надзвичайного самовладання. Не звертаючи на мене жодної уваги, вона підійшла до свого дядька й ніжно провела рукою по його волоссю.

— Чи звеліли ви, дядечку, щоб Артура випустили на волю? — спитала вона.

— Ні, ні, моя дівчинко, цю справу треба довести до кінця.

— Але ж я певна, що він невинний. Ви знаєте, що таке жіноче чуття. Він не міг скоїти ніякого лиха; ви самі пошкодуєте, що так суворо повелися з ним.

— Чому ж тоді він мовчить, якщо невинний?

— Хто знає? Може, образився, що ви його запідозрили.

— Як я міг не запідозрити, коли сам бачив у його руці діадему?

— Може, він просто взяв її подивитися. О, повірте, повірте моєму слову, що він невинний. Облиште цю справу, й квит. Який жах, що наш любий Артур у тюрмі!

— Я не облишу цієї справи, доки не знайду каменів, Мері! Ти так любиш Артура, що забуваєш про найжахливіші наслідки. Ні, я цього не облишу: навпаки, я запросив з Лондона одного джентльмена для якнайстараннішого розсліду.

— Цього джентльмена? — перепитала вона, обернувшись до мене.

— Ні, це його друг. Той схотів, щоб ми залишили його самого. Він зараз пішов доріжкою до стайні.

— До стайні? — Її темні брови піднялися. — Що ви сподіваєтеся там знайти? Ага! Оце, напевно, він. Гадаю, сер, що вам пощастить довести невинність мого двоюрідного брата в цьому злочині. Я вірю, що це так.

— Я цілком поділяю вашу думку й теж вірю, що зможу це довести, — мовив Холмс, струшуючи на килимок сніг із черевиків. — Схоже, що я маю честь розмовляти з міс Мері Голдер. Чи можу я дещо спитати у вас?

— Будь ласка, сер, якщо це допоможе розплутати цю жахливу справу.

— Ви нічого не чули минулої ночі?

— Нічого, поки дядько не зняв галас. Почувши крик, я збігла донизу.

— Увечері ви зачиняли вікна й двері. Чи добре ви позамикали їх?

— Так.

— І всі вони цього ранку були зачинені?

— Так.

— У вас є служниця, що має залицяльника. Чи казали ви дядькові ввечері, що вона пішла до нього?

— Так, вона подавала нам учора каву й могла почути дядькову розповідь про діадему.

— Зрозуміло. Через те ви вважаєте, що вона могла розповісти про це своєму залицяльникові і вони разом задумали її викрасти.

— Яка користь із усіх цих припущень?! — нетерпляче вигукнув банкір. — Я ж казав вам, що бачив Артура з діадемою в руках!

— Зачекайте, містере Голдере. До цього ми ще повернемось. Ще дещо про оту служницю, міс Голдер. Ви бачили, як вона повернулася через кухню?

— Так. Коли я пішла подивитись, чи замкнено двері на ніч, я побачила її біля порога. Помітила в темряві і її милого.

— Чи знаєте ви його?

— Так! Це зеленяр, що приносить нам городину. Його звуть Френсіс Проспер.

— Він стояв, — мовив Холмс, — ліворуч від дверей, біля доріжки?

— Так.

— І в нього дерев’яна нога?

В темних очах дівчини промайнуло щось схоже на переляк.

— Ви наче чарівник, — відповіла