Розбите дзеркало - Андрій Анатолійович Кокотюха

Подумки Ігор визнав помилку.

Діана не годиться для порівняння з Лорою Кочубей. Його гостя прийшла на побачення з певним наміром. Зовні не яскрава, проте хоче подобатися. Жіночого в ній більше, ніж у зеленоокої хижачки.

— Ти права, треба трошки розслабитися. Що питимеш?

— Віскі. У тебе, напевне, є віскі.

— Звісно. Присядь.

Яровий кивнув на крісло. Сам ступив до бару, видобув почату пляшку Jack Daniel's, прихопив дві склянки з товстого скла. В обидві хлюпнув відразу на три пальці, одну поставив перед гостею на скляний журнальний столик.

— За знайомство.

— Хіба потрібні тости?

— Зберігаємо пристойність.

— Ми щойно говорили — не треба світських умовностей. — Діана взяла склянку, замислено гойднула. — Ще таке… У тебе, може, є лід? Чистий заміцний, як на мій смак.

— Чого ж. Зараз буде.

Ігор залишив свою склянку, прогулявся на кухню. Він сам пив віскі з льодом, мав його в морозильній камері. Просто не готувався випивати з незнайомкою. Тобто не думав, що вона захоче саме віскі. Зазвичай без келиха чи двох на таких побаченнях не обходилося. Яровий тримав для цього напоготові вино чи шампанське, зазвичай жінки просили їх. Діана була першою, хто зажадав міцного алкоголю. Ще й віскі з льодом, хто б міг подумати.

Поки колупав крижані квадратики й висипав у склянку, подумалося — раптом вона алкоголічка. Має з цим ділом проблеми на ґрунті самотності й недолюбу. Прикладеться раз, потім попросить іще. Хтозна, раптом у неї планка потому впаде чи ще щось таке. Проблем Ігор зовсім не хотів. Тим більше — з незнайомими жінками у власному помешканні.

Діана чемно чекала, зсунувши ноги й цнотливо склавши руки на колінах. Яровий, не питаючи, перевантажив чайною ложечкою в її склянку відразу три кубики льоду. Глянув запитально. Гостя пальцями взяла четвертий, булькнула, легенько розколотила.

— Отак добре.

— Як скажеш.

Собі Яровий поклав два кубики. Думав ковтнути так. Побачив перед собою Діанину склянку — гостя закликала чаркуватися.

— Дзинь-дзинь, — усміхнулася нарешті, усмішка виглядала натягнутою.

— Поїхали.

Ігор вилив у себе все, жадібно, відразу. Окрім одноразового сексу й завантажень по роботі, алкоголь був для нього дієвим способом прогнати геть червону мавпу. Або принаймні відігнати далі, щоб не заважала, не крутилася в голові. Помітив — Діана тягне напій повільніше, чи то смакуючи, чи то змушуючи себе пити з мужчиною на рівних.

— Десь лимончик маю, — сказав, видихнувши. — Чи, може, яблучко?..

Гостя зробила заперечливий жест. Допила до половини. Перевела подих, дотиснула, обережно поставила склянку на стіл. Якийсь час дивилася на неї, мовби намагалася розколоти товсте скло силою погляду. Потім опустила плечі, заховала лице в долонях.

— Що? — Яровий вловив її бажання виглядати слабшою, ніж є, беззахисною, випередив прохання пожаліти, мовив навмисне грубувато: — Алло, ти там як? Нормально? Може… спальню показати? Чи ще… Чи тут…

— Не знаю, — глухо відгукнулася Діана, опустила руки, труснула штучним волоссям, тепер проговорила чітко. — Не знаю. Вибач, пробач… Але я не знаю, що на мене найшло. Для чого я взагалі погодилася, чому прийшла сюди. Ігорю, я ж не з тих… Не з таких…

Гостя рвучко підвелася, обсмикнула край спідниці. При цьому спробувала натягнути її ще нижче, ніж дозволяв крій. Яровий помітив вологу в кутиках очей.

Цього ще бракувало!

— Давай без істерик, — мовив, теж підводячись. — Ми ж листувалися три дні. Ти сама написала мені, перша. Діано, ти почала. Тепер вмикаєш задню? — Алкоголь поволі починав діяти, заводячи його. — Заспокойся. Нічого тобі не буде. Ми ніколи не побачимо одне одного. Ми живемо в одному місті, але тисячі людей навіть у менших містах ніколи в житті не зустрічаються. Навіть не знають про існування одне одного. Діано…

Не знаходячи більше слів, навіть не маючи бажання їх шукати, Яровий обійшов столик, легенько хитнувшись. Ступив до жінки впритул, потягнув до себе. Не обіймав, жодних ніжностей — діяв, як завжди в таких випадках. Вони знають, що має статися далі, хочуть цього, інакше б не морочили голову. Не відразу й не всі, та досвід показував: події слід форсувати.

Пити разом — ось помилка.

— Пусти, — почув тихе. — Ігорю… вибач… не треба… Це помилка… Я краще… Мені треба йти… Вибач, вибач, я дурна, я не знаю, що на мене найшло!

Діана відштовхнула Ярового, та він усе одно стояв між нею та передпокоєм. Гостя обійшла столик, зачепивши загострений край коліном, спробувала обійти.

— Куди… Куди… Куди! — ревонув Яровий, кидаючись навперейми.

— Не чіпай! — дзвінко верескнула Діана. — Я кричатиму! Дай мені піти! Я не хочу, це помилка, помилка, помилка!

— Та хто ти така! — Він спробував знову схопити гостю, ураз отримав долонею по руці, кров ударила в голову. — Хто ти така, ти! Сама прийшла, бо між ногами мохом поросло! Кому ти треба! Була б треба — не шукала б пригод! Чи оце для тебе пригода — динамо крутити? Сюди йди, сказав!

Ярового накрило швидко. Він утратив контроль. Зараз бачив перед собою не Діану, незнайомку в чорній перуці. Навіть не пихату Лору Кочубей, яка сьогодні старанно показувала свою зверхність і провокувала бажання вдарити, аби показати, хто в місті справді хазяїн і на чиїй вона території. Ні, Діана нагадала ту саму червону мавпу, з якої в його житті почалися суцільні проблеми.

Особисті, не в навчанні та подальшій роботі.

— Хто ти така? — повторив уже спокійніше.

— Людина. Яка скоїла помилку. Зрозуміла її. Хоче піти звідси геть. А ти — чоловік, який не буде тримати силою. Охолонь, випусти мене.

— Я не…

— Ґвалтування — не те, чого ти зараз хочеш. Ти взагалі такого не хочеш.

Ці слова враз охолодили.

— Пішла ти.

Яровий ступив до вхідних дверей. Відчинив, розчахнув, став збоку, кивнув на пройму.

— Згрібай барахло — і геть звідси. Завтра купи гумовий член. Не грайся більше в такі ігри. Я ще добрий. Інший — не знаю, що б із тобою зробив.

— Не треба мені інших.

Діана підхопила чоботи-ботфорти. Поспіхом зірвала куртку з вішака. Вийшла з квартири як була, боса. Ліфт оминула, подріботіла вниз сходами, не озираючись. Швидко