Дванадцять китайців і жінка - Джеймс Хедлі Чейз
Феннер протер очі.
— Скажи своєму босові, що я вже приходив. Уранці. А двічі в одне й те саме місце не ходжу, — і жбурнув слухавку.
Знову ліг на ліжко і заплющив очі. Але не минуло й хвилини, як телефон задзеленчав удруге.
Той самий голос сказав:
— Ти би краще приїхав. Карлос не любить, коли його змушують чекати.
— Скажи своєму Карлосові, нехай сам сюди приїде — або хай забирається під три чорти!
І обережно поклав слухавку на місце.
Коли телефон задзвонив утретє, Феннер навіть не повважав за потрібне зняти слухавку. Пройшов у ванну кімнатку, освіжив обличчя, ковтнув віскі, надягнув піджак і капелюха та спустився в хол.
Пообідня спека була нестерпною. Вестибюль готелю виявився майже порожнім, тож Феннер сів ближче до виходу. Поклав капелюха поруч із собою й почав дивитися на вулицю. Він уже знав, що йому не вдасться просунутися далеко у розслідуванні, якщо не вийде на слід сестри Мерієн Дейлі. Цікаво, чи зуміли копи знайти тіла двох кубинців та Мерієн, подумав. І ще йому було цікаво, що робить зараз Пола.
Зі свого місця Феннеру було добре видно розпечену, порожню вулицю. Зненацька з-за рогу виринув великий туристичний автомобіль й, різко загальмувавши, з гуркотом зупинився біля готелю. Феннер відкинувся у плетеному кріслі, простягнув руку за капелюхом і низько насунув його на очі.
У машині було четверо. Троє з них вийшли, а шофер залишився за кермом.
Феннер упізнав Рейджера та Міллера, але третій був йому незнайомий. Вони стрімко піднялися сходами готелю й похмуро роззирнулися. Рейджер майже миттєво впізнав Феннера. Швидко підійшов.
Феннер звів на нього погляд і кивнув.
— Хотіли поговорити з кимось із адміністрації? Клерк щойно вийшов.
Рейджер сказав:
— Карлос хоче тебе бачити. Ходімо.
Феннер заперечив.
— Надто спекотно. Скажи йому, що якось іншим разом.
Двоє інших підійшли і стали обіруч. Вигляд у них був далеко не лагідний.
Рейджер сказав м'яко:
— То ти сам підеш, чи ми тебе віднесемо?
Феннер повільно підвівся.
— Ну якщо так... — протягнув він і пішов за ними в машину. Він знав, що у Рейджера просто руки сверблять, так йому хочеться врізати, але знав також, що нічого даремно лізти на рожен. Прагнув зустрітися з Карлосом, але не хотів цього показати.
У повному мовчанні вони поїхали в напрямку готелю «Флеґлер». Феннер сидів між Рейджером та Міллером. Третій, якого кликали Баґсі, був поруч із водієм.
Вони зайшли у ліфт і попрямували до номера 47. Коли вже заходили туди, Феннер сказав:
— Ви би позбавили себе усіх цих клопотів, якби відразу не клеїли дурня.
Рейджер змовчав. Він перетнув кімнату, постукав у інші двері й зайшов. Баґсі увійшов з ними.
Карлос лежав на кушетці біля відчиненого вікна. Він був у кремовому шовковому халаті з великими червоними квітами. Шию його прикрашала біла шовкова хусточка, а на босих ногах красувалися червоні турецькі шльопанці зі закрученими носами. Із засмаглої волохатої руки звисав золотий браслет. Карлос курив сигарету з марихуаною.
Він був молодий — двадцять, від сили двадцять чотири роки. Обличчя нагадувало старий пергамент, а губи були дуже червоні. Тонкі, мовби цигарковий папір, своєю багряністю вони справляли таке враження, ніби хтось протягнув чоловікові по горлу бритвою, а потім розмазав кров на губах. Ніс був маленький, із широкими ніздрями, а делікатні вуха наче втиснуті у голову. Великі очі, опушені довгими чорними закрученими віями, не виражали нічого, наче два непроникних шматочки чорного скла. Волосся розділене навпіл по центру голови. Воно було також чорним, блискучим та хвилястим. Якщо поглянути на Карлоса мигцем, то можна виснувати, що це — просто гарний хлопчина, але, пригледівшись до нього ближче і зауваживши криваво-червоний рот та вуха, позбавлені мочок, ви вже не були певні цього. А придивившись до його очей, цілком переконалися б, що це — поганий хлопець.
Рейджер сказав:
— Це — Росс, — і вийшов разом з Баґсі.
Феннер кивнув Карлосові й сів. Примостився подалі від нудотного запаху марихуани.
Карлос поглянув на нього порожніми очима.
— То в чому справа? — запитав. Голос його був хрипкий і немелодійний.
— Сьогодні вранці я прийшов, щоб зустрітися з тобою, але твої люди сказали, що ти зайнятий чи щось у тому роді. Я не звик, щоб зі мною так поводилися, тож повернувся у свою нору. І тепер не впевнений, чи ще хочу говорити з тобою.
Карлос спустив ноги з кушетки.
— Я — обережний чоловік, — сказав. — Мушу бути таким. Коли почув про тебе, то замовив міжміську розмову з Кротті. Хотів дізнатися про тебе якомога більше — розсудливо, правда ж?
Феннерові очі звузилися.
— Авжеж.
— Кротті запевнив, що ти — в порядку.
Феннер здвигнув плечима.
— Ну то й що?
— Я можу взяти тебе до себе. Але спершу мусиш довести, що ти мені підходиш.
— Гадаю, це я маю переконатися, чи підходиш мені ти.
Карлос усміхнувся. Його посмішка не була веселою.
— А ти самовпевнений. До певної міри це добре.
Феннер підвівся і різко сказав:
— Ну, я пішов. З чого почнемо?
Карлос піднявся з кушетки.
— Поки що йди до хлопців — вони введуть тебе в курс справи. Потім поїдемо в порт — у мене там невеличке дільце. Думаю, тебе це зацікавить.
Феннер запитав:
— А що я з того матиму?
— Скажімо, сто баксів для початку — поки звикнемо одне до одного.
— Нам слід звикати якнайшвидше, — зауважив Феннер без тіні гумору, — бо для мене така сума — не гроші.
І вийшов, зачинивши за собою двері.
* * *
Через годину Феннер, Карлос, Рейджер і Баґсі зайшли у припортову кав'ярню.
Вона була переповнена, і коли ці четверо зникли за наглухо завішеними дверима у глибині зали, відвідувачі провели їх зацікавленими поглядами.
Феннер помітив, що Баґсі ставиться до нього майже дружньо. Він був невисокий коренастий, схильний до повноти, з веснянкуватим обличчям, зеленкуватими очима, що іскрилися веселощами, і товстими, мов сардельки, губами.
Рейджер зненавидів Феннера, і про це знали вони обоє. Ішов Рейджер поруч з Карлосом, а Феннер і Баґсі крокували слідом. Пройшовши вузьким коридором, спустилися сходами. Тут було тихо, темно і смерділо прогірклою їжею. Сходи закінчувалися дверима. Карлос відімкнув їх ключем та увійшов.
Кімната була дуже велика, і Феннер зауважив, що, аби відчинити
