Ангели по десять шилінгів - Петер Аддамс

— А можливо, це звичайнісінький шантаж, — мило усміхаючись, зауважила Джун.

— Можливо, й так.

— Якби вбита не зникла і її вдалося впізнати, — промовив Чед, — поліція обов'язково щось би довідалася.

— Так, — погодилася Джун, — її викрали тому, що поліція чи хтось інший у Крайстчерчі досить швидко впізнали б її і таким чином натрапили на слід убивці.

— Правильно, — підтримав Хаббард. — Інакше й бути не могло.

— Я хочу вам дещо показати, — несподівано заявила Джун. Вона взяла сумочку, дістала ті фотографії, що зробила вчора, і розклала їх на столі.

— Ви знаєте цю жінку?

Хаббард узяв фотографії і уважно подивився на них.

— Ні, — відповів і після невеликої паузи додав: — Дивно, у неї такий вигляд, ніби вона спить з розплющеними очима.

«Не знає він її, безсумнівно, — подумав Чед. — Так прикидатися людина не може».

— Це вбита, — недбало кинула Джун. — Я встигла її сфотографувати до того, як злочинець поклав мене поруч з нею, і тепер поліція всієї Англії намагається встановити, хто ця жінка.

«І чого вона розквокталася, — подумки вилаявся Чед. — Якби Хаббард якимось чином був причетний до цієї справи, то тепер він попереджений, і старшому інспектору Мідлу, незважаючи на всі його зусилля, буде легше знайти на Хеймаркет обручку з діамантами, ніж вивести адвоката на чисту воду».

— Я в захопленні від вас, міс Джун. — Адвокат поклав фотографії на стіл. — Коли б я наштовхнувся на труп, мені спало б на думку що завгодно, але сфотографувати його я б не здогадався.

— А це моя професія — фотографувати, — не без гордощів заявила Джун. — Я — фоторепортер.

— В такому разі можете вважати, що вам пощастило. Якби в убивці хоч на секунду виникла підозра, що ви сфотографували мертву, вам би легким ударом не відбутись, — впевнено проказав Хаббард.

Перед тим, як піти, він запросив Чеда і Джун до себе. Він з радістю прийме їх у будь-який день і сподівається, що вони познайомляться ближче.

— Прекрасна людина, — сказала Джун, коли адвокат вийшов. — Мені здається, що я натрапила на слід, який може привести нас до розгадки. У всякому разі з адвокатом Хаббардом варто було познайомитися.

— Який слід?

— Дай мені подумати, ще надто рано про це говорити, — відповіла вона ухильно.

Ця риса теж була характерна для неї: Джун часто напускала на себе таємничий вигляд, а через деякий час раптом заявляла, що її глибоко обгрунтовані припущення виявилися помилковими, але що вони могли б бути й правильними, якби не деякі непередбачені події.

— Думай, думай, я не заперечую, — зауважив Чед. — Тільки май на увазі, що вдруге не відбудешся таким легким ударом.

— Я буду уважною.

Вони глянули одне одному в очі і раптом зрозуміли, що в них зараз одне бажання, і це бажання змусило їх забути і про Хаббарда, і про привиди Касл-Хоума, і про все інше.

— Ти сварився, що я досі не прибрала в кімнаті, — протуркотіла Джун, роздягаючись. — Але ж я мала рацію! Навіщо складати постіль, якщо через кілька хвилин ти знову перевернеш її?

Цього разу Чед не заперечив.

Через деякий час, коли вони, щасливі і втомлені, лежали поруч, Джун, позіхаючи, сказала:

— Тепер можеш вибирати. Або ми поспимо до обіду, або візьмемо човна і поїдемо на один з найближчих островів загоряти.

— Півдня валятися в постелі! Ні, це не діло. — рішуче промовив Чед. — Вдень треба щось робити. Поїдемо загоряти!

Похмурі скелі, на які з піною налітав прибій, прямовисно спадали в море, а химерні залізобетонні бункери здіймалися на місцевості, наче міфічні печери циклопів. Вони нагадали Чедові про те, щоб він не довіряв тиші, що небезпека чигає на них і недооцінювати її може тільки така оптимістка, як Джун.

— Який у них моторошний вигляд, — безтурботно показала пальцем на укріплення, що височіли самотньо, Джун і засміялася, ніби моторошне і смішне — одне й те саме.

Моторний човен, який належав Касл-Хоуму, вони знайшли після недовгих пошуків у невеличкій бухточці і незабаром взяли курс на скелястий острів, що був миль за п'ять від берега.

— Саме так я уявляла рай, — урочисто вигукнула Джун, коли вони вже досягли острова і почали шукати місце, захищене од вітру.

Ох Джун, Джун — для справжнього раю ця місцевість була досить убогою. На кам'янистому грунті ні дерева, ні кущика. Лиш сірий лишайник покривав каміння, і важко сказати, як би влаштувалися тут наші герої, коли б не захопили з собою двох надувних матраців.

Заплющивши очі, Чед і Джун лежали мовчки, тільки іноді обмінюючись фразами, які складалися не більше ніж з півдесятка слів і нічого не означали:

— А тут розкішно!

— Вітер холоднючий!

— А я дуже зголоднів!

— А тут справді розкішно!

Проте Джун, яка могла заснути бозна-де, незабаром зовсім замовкла. Тоді Чед почав водити травинкою по її плечах, грудях, але у відповідь почув тільки сердите бурчання. Будь-яку спробу порушити чужий сон Джун вважала грубим втручанням у найсвященніші права людини.

Через три години її розбудив шум моторного човна.

— Мені весь час снився Хаббард, — заявила вона. — Ми втрьох лежали на сонці, а коли я помітила, що можу припектися, мені не треба було навіть прохати його накрити мене рушником. Він сам додумався. Ой! — раптом голосно вигукнула Джун: глянувши на себе, вона побачила, що справді припеклася, бо Чед не був джентльменом і не здогадався накрити її. Плечі, груди, живіт почервоніли, здавалося, їх облили окропом.