Пригоди Шерлока Холмса. Том I - Артур Конан Дойль
— Дякую. Я вже довідався про все, що було в газетах, але не більше. Гадаю, що їхні повідомлення можна вважати правдивими, — скажімо, про те, як зникла молода.
Лорд Сент-Саймон переглянув газету.
— Так, це більш-менш правдиво.
— Але для того, щоб я міг прийти до якоїсь думки, мені потрібні додаткові відомості. Найкраще, напевно, буде, коли я розпитаю вас.
— Будь ласка.
— Коли ви познайомилися з міс Геті Доран?
— Рік тому, у Сан-Франциско.
— Ви подорожували Сполученими Штатами?
— Так.
— Ви заручилися з нею ще там?
— Ні.
— Але ви приділяли їй увагу?
— Мені було приємно в її товаристві, і я цього не приховував від неї.
— Батько її дуже багатий?
— Так, найбагатша людина на всьому Тихоокеанському узбережжі.
— А як він надбав свої гроші?
— В золотих копальнях. Ще кілька років тому він не мав нічого. Потім натрапив на багатий поклад і швидко розжився.
— А яке враження справила на вас молода леді — ваша дружина? Яку вдачу вона має?
Лорд почав розгойдувати лорнет на шнурочку і втупився в камін.
— Бачте, містере Холмсе, — мовив він, — моїй дружині було двадцять, коли її батько розбагатів. До того часу вона бігала собі по копальні, блукала лісами й горами, тож виховувала її радше природа, ніж школа. Справжнісінька шибайголова, як називають таких в Англії, сильна й волелюбна натура, не скута жодними традиціями. Вдачу має запальну, я навіть сказав би — бурхливу. Вона блискавично думає й без вагань доводить до кінця свої задуми. З іншого боку, я не дав би їй імені, яке сам маю честь носити, — він з погордою кахикнув, — якби не був певний, що це найшляхетніша жінка. Я вірю, що вона здатна на героїчну самопожертву й що будь-якого безчестя вона не стерпить.
— Чи маєте ви її фотографію?
— Я приніс із собою оце. — Він розкрив медальйон і показав нам обличчя жінки незрівнянної краси. То була не фотографія, а мініатюра на слоновій кістці, де художникові вдалося передати всю чарівність блискучого чорного волосся, великих темних очей і тонких вуст. Холмс довго й уважно розглядав медальйон, тоді закрив його й повернув лордові Сент-Саймону.
— То потім молода леді приїхала до Лондона, й ви поновили знайомство з нею?
— Так, на ту пору батько привіз її до Лондона. Ми кілька разів зустрічалися, тоді заручилися й тепер одружилися.
— За нею дали, як я зрозумів, добрий посаг.
— Авжеж. Але це в звичаї моєї родини.
— І він, напевно, залишиться при вас, адже вас уже повінчано?
— Правду кажучи, я тим не цікавився.
— Природно, що так. Чи бачили ви міс Доран напередодні вінчання?
— Так.
— Чи в доброму гуморі вона була?
— В найкращому. Без упину говорила про те, як ми житимемо далі.
— Он як! Цікаво. А вранці, перед весіллям?
— Вона була дуже весела, принаймні до кінця вінчання.
— А потім ви помітили в ній якусь зміну?
— Так, правду кажучи, тоді я вперше побачив у її вдачі деяку непокірливість. Та випадок той здався мені такою дрібницею, що не варто й згадувати... Він аж ніяк не стосується цієї справи.
— І все-таки розкажіть, будь ласка.
— О, то було щось дитяче. Вона впустила букет, коли ми з нею йшли від вівтаря. Ми саме минали передню лаву, й букет упав якраз під її ноги. На якусь мить сталося замішання, але джентльмен, що сидів на лаві, одразу підвівся, нахилився й подав їй букет, який анітрохи не попсувався від падіння. І все-таки, коли я заговорив про це з нею, вона обірвала мене, а потім, у кареті, по дорозі додому, виглядала так, ніби її по-дурному схвилювала ця дрібничка.
— Отакої! Ви кажете, що на лаві сидів якийсь джентльмен. То в церкві все-таки була стороння публіка?
— Так. Без цього не обійтися, коли церкву відчинено.
— Цей джентльмен не належав до друзів вашої нареченої?
— Ні, ні, я лише заради ввічливості називаю його джентльменом; зовні це людина не з нашого кола. Я навіть не роздивився його як слід. Але ми, здається мені, дещо відхилилися від теми...
— Отож леді Сент-Саймон, повертаючися з вінчання, була вже не в такому доброму гуморі, як перед тим? Що вона зробила, коли увійшла до батьківського дому?
— Я бачив, як вона розмовляла зі своєю покоївкою.
— А хто вона така, ця покоївка?
— Її звуть Аліса. Вона американка й приїхала з Каліфорнії разом з господинею.
— Довірена служниця?
— Навіть занадто довірена. Мені завжди здавалося, що господиня забагато їй дозволяє. Проте в Америці на такі речі дивляться інакше.
— Як довго вона розмовляла з цією Алісою?
— Хвилин декілька. Я не пам’ятаю, бо саме був зайнятий.
— Чи чули ви, про що вони говорили?
— Леді Сент-Саймон сказала щось про «загарбану ділянку». Вона частенько закидає ці американські слівця. Я й гадки не маю, що вони означають.
— Американська говірка часом дуже виразна. А що робила ваша дружина після того, як скінчила розмову з покоївкою?
— Вона пішла до їдальні.
— Попід руку з вами?
— Ні, сама. Вона цілком незалежна в таких дрібницях, як ця.
Хвилин за десять після того, як ми сіли обідати, вона поспіхом підвелася, кинула зо два слова вибачення й вийшла з кімнати. Більше вона не повернулася.
— Але ж ця покоївка Аліса, як я зрозумів, посвідчила, що господиня увійшла до своєї кімнати, накинула на весільну сукню довге пальто, взяла капелюшок і пішла.
— Саме так. Потім її бачили в Гайд-парку — вона йшла в товаристві Флори Міллер, жінки, яку нині заарештовано, — то вона вранці того дня влаштувала скандал у домі містера Дорана.
— Так, так. Я хотів би дізнатися дещо про цю молоду леді й про ваші стосунки з нею.
Лорд Сент-Саймон знизав плечима й підняв брови.
— Кілька років ми з нею були в дружніх, — я навіть сказав би, в дуже дружніх стосунках. Колись вона танцювала в «Алеґро». Я обійшовся з нею, як і личить порядній людині, й вона не може мати до мене ніяких претензій, але ж ви знаєте жінок, містере Холмсе. Флора — чарівна крихітка, але страшенно запальна й до безтями закохана в мене. Вона