Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон
— Мені потрібна відповідь на одне-єдине питання.
У велетня виявився несподівано високий голос, неначе він ще не минув віку статевого дозрівання. Паоло звернув увагу на те, що він говорив з акцентом.
— Де зараз Лісбет Саландер?
— Не знаю, — ледь чутно сказала Міріам Ву.
— Неправильна відповідь! Я дам тобі ще один шанс, перш ніж пущу в хід цю штуку.
Він сів поряд з нею навпочіпки і поплескав по пилі.
— Де переховується Лісбет Саландер?
Міріам Ву заперечливо похитала головою.
Паоло ще сумнівався, але, побачивши, що білявий гігант простяг руку до бензопили, трьома кроками рішуче увійшов до приміщення і жорстким правим хуком ударив його по нирках.
Паоло Роберто ніколи не боявся на рингу, інакше він не став би боксером світового класу. За свою професійну кар’єру він провів тридцять три матчі і в двадцяти восьми з них переміг. Завдаючи удару, він чекав певної реакції. Наприклад, що супротивник осяде на підлогу і схопиться за болюче місце. Але тут йому здалося, що він з усієї сили садонув кулаком об бетонну стіну. Нічого подібного він не відчував за всі роки в професійному боксі і тепер у здивуванні витріщився на гіганта.
Білявий гігант обернувся і подивився на боксера з не меншим подивом.
— Чи не бажаєш помірятися силою з ким-небудь зі своєї вагової категорії? — сказав Паоло Роберто.
Він провів серію ударів правою — лівою — правою в діафрагму супротивника, вклавши в них усю свою силу. Це були важкі удари по корпусу, але враження було таке, ніби він бив кулаками стіну. Добився він тільки того, що велетень відступив назад на один крок — більше від здивування, ніж від сили удару, — і несподівано посміхнувся.
— Ти ж Паоло Роберто, — мовив білявий гігант.
Паоло застиг, здивований. Він щойно завдав йому чотири удари, після яких будь-який супротивник мусив був опинитися на підлозі, а йому тільки залишалося повернутися до свого кута і слухати, як рефері починає відлік секунд. Та жоден з його ударів не мав ніякого ефекту. Господи! Це ж ненормально!
Потім усе відбувалося як у сповільненій зйомці. Він бачив, як на нього насувається правий хук. Білявий діяв не поспішаючи і заздалегідь попереджав про випад. Паоло відхилився і частково парирував удар лівим плечем. Відчуття було як від зустрічі із залізною палицею.
Паоло Роберто відскочив на два кроки, несподівано відчувши повагу до супротивника.
Щось тут не те. Навіть диявол не може бити так сильно.
Він автоматично парирував лівий хук, закрившись передпліччям, і раптом відчув різкий біль. Невідомо звідки на нього обрушився правий хук прямо в лоба, і цей він уже не зміг відбити.
Як ганчірка, Паоло Роберто вилетів задом наперед у відчинені двері і з гуркотом повалився на складені штабелем дерев’яні ящики. Струснувши головою, він зараз же відчув, як по обличчю потекла кров. «Він розкраяв мені брову, — відзначив Паоло. — Доведеться зашивати. Укотре!»
Наступної миті перед ним знову постав велетень. Інстинктивно відступивши, Паоло Роберто на волосок відхилився від убивчого удару величезного кулака. Гігант відразу ж став у ту саму позу захисту, що й Паоло Роберто. «Таж він боксер!» — сяйнула думка в голові Паоло. Вони почали повільно кружляти один проти одного.
У наступні сто вісімдесят секунд між ними розгорнувся найфантастичніший матч з усіх, що в них досі доводилося брати участь Паоло Роберто. Без будь-яких канатів і рукавичок. Без секундантів і суддів. Без гонга, який розводив би супротивників по різних кутах рингу, без передиху, коли ти кілька секунд можеш освіжатися водою та нюхальною сіллю, без рушника, яким можна обтерти кров, що заливає очі.
І тут Паоло Роберто усвідомив, що він б’ється не на життя, а на смерть. Усі тренування, всі роки, витрачені на удари, по мішку з піском, усі спаринги і весь досвід проведених матчів з’єдналися раптом, щоб вдихнути в нього силу. Такого приливу адреналіну він ніколи раніше не відчував.
Тепер він більше не зволікав, завдаючи удари. Вони сипалися градом, і Паоло Роберто вкладав у них усю мускульну силу, яку тільки мав. Лівою, правою, лівою, ще раз лівою і несподівано правою в обличчя, відхилитися від удару лівою, відступити на крок, випад правою. Кожен удар Паоло Роберто досягав мети.
Тривав найважливіший матч його життя. У роботу включилися не тільки кулаки, а й мозок. Йому вдавалося ухилятися від усіх ударів, яких намагався завдати йому гігант.
Він спромігся провести чистісінький правий хук у щелепу супротивника, після якого у нього залишилося відчуття, ніби відбив собі кисть, і від якого його супротивник мав би впасти снопом на підлогу. Кісточки пальців були всі в крові, на обличчі білявого гіганта виднілися червоні плями і ґулі, але ударів він, здавалося, навіть не помічав.
Паоло відступив назад, щоб пересапнути, оцінюючи тим часом супротивника. Він уже зрозумів, що той не боксер. Він рухається по-боксерськи, та його виучка не варта і п’яти ере. Він тільки копіює, він не вміє захищатися, показує, яким буде новий удар. І до того ж робить усе надто повільно.
Наступної миті гігант провів лівий хук у бік Паоло Роберто. Це був його другий за весь бій удар, що влучив у ціль. Ребро тріснуло, Паоло Роберто відчув різкий біль, що пронизав тіло. Він спробував відступити, але зачепився за щось із розкиданого на підлозі непотребу і впав навзнак. Гігант кинувся на нього, та він устиг відкотитися вбік і, незважаючи на запаморочення, підхопитися на ноги.
Він відступав, намагаючись зібратися на силі.
Гігант знову насувався на нього, а Паоло захищався. Він ухилявся, ухилявся знову і відступав. Щоразу, парируючи удари плечем, він відчував різкий біль.
Потім настала та мить, яку кожен боксер з жахом відчув хоча б раз у житті. Це відчуття може виникнути в середині матчу. Відчуття, що тобі не здолати противника. Усвідомлення того, що «я, хай йому біс, здається, програю».
Це вирішальний момент майже кожного бою.
У цю хвилину тебе раптово покидають усі сили, а надлишковий адреналін паралізує і перед очима постає примара добровільної капітуляції. Цей момент виявляє різницю між аматором і професіоналом, між переможцем
