Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко

певну кількість Богів, а переважно має філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої має окремі імена (Сварог, Перун, Світовид, Дажбог, Лада і т. д.). Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще й його епітети (як приміром: Перун Вогнекудрий, Сварог Всевишній, Всюдисущий, Могутній, Мати Слава Сонцесяйна, Віща та ін.). Політеїзм є природним світоглядно-релігійним явищем.

2. Генотеїзм (від грецького henos – рід, походження і Теоs – Бог) – різновид політеїзму; релігійна система, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до Богів-синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя. Отже, не можна також провести й чіткої межі між політеїзмом і генотеїзмом. Генотеїзм є природним світоглядно-релігійним явищем.

3. Монотеїзм (від гр. mоnоs – один, Теоs – Бог) – релігійна система, яка проголошує ідею єдинобожжя “вищою”, однак з часом, нав’язана чужим народам, не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, створює безліч “святих”, які переважно виконують функції етнічних Богів. Таким чином, монотеїзм з точки зору його засновників, “погіршується”. Виявляється, що абсолютного монотеїзму практично не існує. Монотеїзм є неприродним (штучно створеним) світоглядно-релігійним явищем.

Як писав знавець еллінізму Ф. Зелінський: “релігійна схоластика уже давно завела нібито основний поділ релігій на монотеїстичні і політеїстичні та визнала останні у порівнянні з першими, “недосконалими”, що знов-таки, дало їй право навіть іслам ставити вище релігії Періклів і Софоклів, тобто довести себе до абсурду. Зріднившись із цим забобоном, читач буде дуже здивований, побачивши..., що вони (елліни) прекрасно відчували, що в галузі божественності єдність і множинність зливаються, і це ставить їхню релігійну свідомість не нижче, а вище нашої схоластики... ” [179. 120].

Кваліфікація релігій як “вищих” і “нижчих”, “кращих” і “гірших” – завжди суб’єктивна: для аріїв перехід від політеїзму до монотеїзму є погіршенням (бо перемагає чужа традиція), для семітів – покращення (бо перемагає своя традиція), і навпаки – повернення до власного політеїзму для аріїв є позитивним культуротворчим явищем.

Отже, немає релігій вищих і нижчих взагалі, є релігії різні, маловивчені, до кінця не зрозумілі, або в силу певних (найчастіше расових, етнотериторіальних і світоглядно-ментальних) відмінностей, вони не можуть бути адекватно сприйняті окремими дослідниками. Це цілком закономірно.

Єдине – як щось розпливчате, некатегоричне, позбавлене всяких конкретних якостей, залишається мертвим доти, поки, ніби промінь світла крізь призму, не переломиться у множинності своїх барв, тільки тоді воно стає рухливим і діяльним. Таким чином, поняття єдиного – адекватне стану хаосу, набуває свого космічного втілення в упорядкованому множинному світі.

На мою думку, також немає підстав зміну політеїзму монотеїзмом пов’язувати лише зі зміною суспільних формацій “рабовласництво – політеїзм, феодалізм – монотеїзм”, як це пропонують О. Моця і В. Ричка [318. 54–55]. Така концепція залишається прерогативою послідовників “лінійної” схеми історичного “прогресу” і не враховує суттєвих якісних відмінностей між етнічними спільнотами, їхнім світоглядом і ментальністю. Це своєрідне “кліше”, яке не можна застосувати щодо сучасного відродження етнічних релігій, бо тоді слід дати відповідь: як впливає суспільна формація на сучасні спроби повернення народів до свого витокового політеїзму? За логікою згаданих авторів, вийде, що суспільство після фази “соціалізму” вступило в стадію “рабовласництва”? Тоді нелогічною виявляється і схема “лінійного прогресу” людства. Отже, процеси повернення народів до власних етнічних (звичайно ж, політеїстичних релігій) можемо пояснити лише при умові, що розглядатимемо їх за схемою “циклічності”, в контексті теорії “вічного Повернення”.

Крім того, не зайвим буде і розгляд наведеного цими авторами прикладу толерантності античної держави щодо релігій поневолених народів, цитую: “Навіть під час експансії античної держави принципи політеїзму загалом спрацьовували, не входили в суперечність з основними законами рабовласницької формації – захоплюючи нові території, переможці не знищували чужих богів, а вводили їх до сонму своїх”. Причина такої віротерпимості, як зазначають дослідники “загальна рівність усіх громадян, нехай часто-густо формальна й теоретична” [318. 54]. І це за рабовласницького ладу? Про яку “формальну рівність” йдеться? Античне суспільство, як пізніше і феодальне, були строго ієрархізованими становими спільнотами. Причини релігійної толерантності давніх еллінів мають скоріше етно-ментальну сутність – висока духовна культура, культ розуму, сили, краси, самодостатності. Все це не потребувало насильницького накинення своєї розвинутої культури буцімто “відсталим” народам. Це було очевидним.

Що ж сталося в суспільних відносинах доби переходу до феодалізму, коли відбулися “кардинальні зміни”, і коли за Біблією: “Кожен, хто приносить жертву богам, крім Бога Одного, підпадає закляттю”? [38. 2 М. Вих. ХХІІ. 19] – ставлять питання згадані автори і не знаходять на нього переконливої відповіді.

Але відповідь лежить на поверхні: інший менталітет творців Біблії, в основі якого – релігійна нетерпимість, зневага до чужих народів і намагання вивищитись над іншими. Тобто відмінність полягає насамперед в етнічному світосприйнятті і національному характері. Зауважимо принагідно, що вираз “підпадає закляттю” – це не просто “словесному прокляттю”, як може здатися на перший погляд. Треба враховувати, що український переклад Біблії здійснено відомим християнським діячем і професійним філологом митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком), який досить злагіднено переклав оригінал, хай це залишиться на його совісті. Насправді Огієнківське “закляття” (словесна клятьба) – в оригіналі “заклання”, тобто заколювання “вістрям меча”, як неодноразово пересвідчуємося з численних настанов “Старого Заповіту”. Наведемо те саме місце з Тори (заради точності, не перекладаючи з російської, бо український переклад Тори поки що невідомий): “Приносящий жертвы идолам да будет истреблён – только лишь Богу следует служить” [458. ІІ. 22. 19]. Гадаю, слово “истреблён” буде цілком зрозуміле сучасним читачам? Під “Богом”, звичайно розуміється біблійний, він же і юдейський Ягве (Єгова). Як зазначає один з авторів “Академічного релігієзнавства”: “Так, давньоєврейський бог Ягве (Єгова) постає спочатку як етнічне божество: “Я господь (в єврейському тексті Тори – ім`я Ягве), Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів переді мною” (Вих.20:2-3). Отже, інші боги теж існують, але вони – чужі” [7. 634] (курсив мій. – Г.Л.).

Етнічні релігії не мають потреби поширюватися на чужі території. Вони є етнозберігаючим чинником для свого власного народу. Експансія “інтернаціональних” релігій має на меті загарбницькі плани: поневолення народів шляхом накинення їм чужих релігійних доктрин, як правило, шляхом війни. Вся історія християнізації Європи (Хрестові походи, Інквізиція) – красномовне свідчення військово-релігійної глобальної експансії, досвід якої і відпрацьовані впродовж багатьох століть на тисячах жертв методи, що сіяли масову істерію, стали “по суті психологічним аналогом чуми” [28. 146]. Використовуються вони і нині в сучасній політиці. Для виправдання своєї експансії створювалися міфи про “виключність”, “вищість”, “богообраність” релігій і народів, їх “місій” і т. д. Все, що не відповідає християнській (витоково юдейській) доктрині, оголошується шкідливим і