Чорний дім - Стівен Кінг
Тай теж помітив, що мама стала трохи дивакуватою. У суботу, коли батько із сином разом обідали, Джуді вже давно спала нагорі — ще один новий симптом. І тут син, неначе грім серед ясного неба:
— А що з мамою?
— Таю, нічого.
— Ні, щось не так! Томмі Ерберт каже, що вона неначе блекоти об’їлася.
Невже він ледь не дотягнувся через томатний суп і бутерброди з сиром, щоб упороти своєму синові? Своїй єдиній дитині? Своєму друзяці Таю, котрий просто схвильований. Спаси його Господи, саме так і було.
За дверима на початку бетонної доріжки, що веде вниз вулицею, Фред починає свою повільну пробіжку на місці, глибоко вдихаючи раз за разом, поглинає кисень, а тоді видихає. Зазвичай для нього це найкраща частина дня (якщо не враховувати тих моментів, коли вони кохаються з Джудіт, але зараз це буває дуже рідко). Йому подобається відчуття — усвідомлення, — що ця доріжка може бути початком дороги будь-куди, що він може зрушити з місця тут, у Лібертивілі, районі Френч Лендінґа, а опинитися в Нью-Йорку… Сан-Франциско… Бомбеї… у горах Непалу. З кожним кроком Фред Маршалл дедалі більше інтуїтивно відчував, як світ кличе його (можливо, навіть усесвіт). Він продає трактори Джон Діра і культиватори КЕЙС, так, це правда, проте він не позбавлений уяви. Коли вони із Джудіт були студентами Університету в Медісоні, у Вісконсині, їхні перші побачення відбувалися в кав’ярні за межами території навчального закладу.
У закладі «Шоколадний годинник» панувала атмосфера, яка поєднувала джаз і лірику. Можна сміливо сказати, що вони закохались під звуки розлючених п’яниць, які декламували Аллена Ґілсберга та Ґері Снайдера під хоча й дешеву, проте надзвичайно гучну звукову систему у «Шоколадному годиннику».
Фред ще раз глибоко вдихає і починає бігти вздовж Робін Гуд Лейн до Мейд Меріан Вей, де махає рукою Діку Первісу. Дік у халаті й капцях, щойно підняв зі сходинок ґанку денну фатальну дозу Венделла Ґріна. Він повертає на Евелон-стрит і біжить, пришвидшуючись, що аж п’яти виблискують.
Однак він не може втекти від своїх думок.
Джуді, Джуді, Джуді, йому згадалась пісня Кері Ґранта (маленька жартівлива пісенька, яка в нього завжди асоціювалась із коханням його життя).
Вона нерозбірливо бубонить уві сні, зводить очі. А от нещодавно — до речі, варто запам’ятати, коли саме це сталося (три дні тому), — він пішов слідом за нею на кухню, але її там не побачив. Вона була позаду нього, спускалась сходами, і те, як вона це зробила, здається, цікавило його менше, ніж чому — нишком піднялась затильними сходами та з шумом спустилась парадними. (Саме так вона, мабуть, і зробила. Це єдине пояснення, яке він міг придумати.) Ще це витягування язика і забавляння ним. Фред знає, що це все означає: Джуді поводилась як жінка, котра боїться. Це розпочалося ще до вбивства Емі Сент-Пір, отже, це не Рибак, або принаймні не лише він.
Тут з’являється ще одне протиріччя. За кілька тижнів до того Фред розповів би вам, що його дружина безстрашна. Вона має лише п’ять футів і два дюйми зросту («Ти ж іще така маленька, як мишка», — сказала його бабуся, коли вперше її побачила), але серце в Джуді як у левиці, як у войовничого вікінга. Це не нісенітниці, не пустопорожнє вихваляння і не лірична промова; це правда, якою її бачить Фред. Те, що він раніше знав, і те, що зараз бачить, дуже сильно відрізняється, і це лякає його найбільше.
З Евелон він швидко біжить до Кемелот, перетинає перехрестя, не звертаючи уваги на транспорт, біжить дедалі швидше. Він мчить, замість того щоб бігти підтюпцем. Згадує випадок, що стався місяць по тому, як вони почали зустрічатися.
Вони, як завжди, пішли в «Шоколадний годинник», проте цього разу ввечері, щоб послухати джаз у виконанні чудового квартету. Не те щоб вони дуже його слухали — це Фред лише тепер розуміє, — здебільшого він розповідав Джуді, як не хотів навчатися в Коледжі сільського господарства і природничих наук («Му-у», як їх дражнили студенти Коледжу писемності й науки) і як не хотів навіть чути про те, що його сім’я вже все вирішила. Після закінчення він знову повернеться додому й допомагатиме Філіпу на сімейній фермі у Френч Лендінґу. Думка про те, що йому доведеться провести решту свого життя в одній упряжці з Філом, страшенно пригнічувала Фреда.
— А чого хочеш ти? — запитала тоді Джуді. Вона тримала його руку на столі, у скляній креманці мерехтіла свічка, невеликий естрадний ансамбль виконував пісню «Я буду поруч з тобою».
— Я не знаю, — сказав він, — але можу сказати лише одне. Мені треба бути в Бізнес-адміністративному, а не в «Му-у». У мене набагато краще виходить торгувати, ніж саджати.
— Тоді чому ти не переведешся?
— Через свою сім’ю.
— Але ж це не їхнє життя, а твоє, Фреде.
Він пам’ятає щиру розмову, думки і те, як щось дивне сталося дорогою до гуртожитку, щось надзвичайне. Воно виходило за межі його розуміння щодо того, як улаштоване життя. Він був шокований, і вже тринадцять років його не полишає це відчуття.
Обговорюючи його плани та їхнє спільне майбутнє («Я могла б бути дружиною фермера, — сказала Джуді, — але лише тоді, якби мій чоловік справді хотів бути фермером»), замріялись. Ноги їх несли, вони й самі не знали куди. А тоді на перехресті Стейт-стрит і Ґорхем вищання гальм і різкий удар перервали їхню розмову. Фред і Джуді оглянулись і побачили, що пікап «додж» зіткнувся бампером зі старим «Фордом Універсал».
З «універсалу», який точно прожогом пролетів повз знак «Стоп» наприкінці Ґорхем-стрит, вийшов немолодий чоловік у старомодному костюмі. Він був наляканий і шокований водночас, Фред розумів, що на те була вагома причина. Чоловік, що йшов від пікапа, був молодим, кремезним (Фред фактично пам’ятав його живіт, що звисав над поясом
