Шовк - Алессандро Барікко

Ерве Жонкур поїхав із дружиною до Ніцци. Вони оселилися на маленькій віллі понад берегом моря. Так побажала Елен, бо вона сподівалася, що цей затишний, відокремлений від суспільства притулок допоможе її чоловікові здолати меланхолійний настрій, що дедалі більше заволодівав ним. Проте з властивою їй проникливістю вона вдала, наче це її особиста примха, забезпечивши чоловікові, котрого кохала, приємну можливість вибачити їй.

Разом прожили вони три тижні маленького, нічим не порушуваного щастя. Коли денна спека ставала дещо помірнішою, вони брали напрокат екіпаж і відкривали для себе країну, що ховалася між пагорбами, звідки море здавалося декорацією з кольорового паперу. Час від часу вони навідувалися до міста, щоб послухати концерт або взяти участь у якихось світських розвагах. Одного вечора вони прийняли запрошення італійського барона, який святкував свій шістдесятий день народження урочистою вечерею в готелі «Suisse». Уже подали десерт, коли Ерве Жонкур випадково поглянув на Елен. Вона сиділа на протилежному боці столу поряд із привабливим англійським лордом, одягненим у смокінг, на лацкані котрого – як цікаво! – був прикріплений невеличкий букетик крихітних синіх квітів. Ерве Жонкур бачив, як англієць схиляється до Елен та щось шепоче їй на вушко. Елен засміялася – сміялася вона чудово – і, сміючись, трохи схилилася до англійського джентльмена, її локони торкнулись його плеча. У цьому випадковому русі не було ознак ніяковості – тільки неочікувана точність. Ерве Жонкур утупив погляд у тарілку. Та він не міг не помітити, що його власна рука, у якій він тримав срібну ложку, явно затремтіла.

Дещо пізніше в курильному салоні Ерве Жонкур наблизився непевною ходою – бо забагато випив алкоголю – до чоловіка, що сидів сам-один біля столу, дивлячись просто перед собою, з дурнуватим виразом обличчя. Схилившись до нього, Ерве сказав повільно, щоб той зрозумів:

– Маю повідомити вам дуже важливий висновок, monsieur. Ми всі тут погань. Ми такі чудові, і всі як один мерзенна погань.

Той чоловік приїхав із Дрездена. Він торгував телячими шкурами й кепсько розумів французьку. На звернення Жонкура він відповів вибухом гучного реготу, мотаючи головою й регочучи знову і знову; здавалося, що його регіт не вщухне ніколи.

Подружжя Жонкур перебувало на Рив’єрі до початку вересня. Покидаючи маленьку віллу, вони відчували смуток, бо в її стінах доля їхнього кохання здавалась легкою.

41

Бальдаб’ю прибув до оселі Ерве Жонкура рано-вранці. Вони всілися під аркадою.

– Не дуже великий у тебе парк.

– Я ще не почав його будувати, Бальдаб’ю.

– Ага, ось воно як…

Бальдаб’ю ніколи не курив зранку. Але зараз витяг люльку, набив її тютюном та запалив.

– Я познайомився з тим Пастером. Гарний хлопець! Він усе мені пояснив. Він може відрізнити яєчка хворі від яєчок здорових. Вилікувати не може, звісно ні. Проте здатен відібрати здорові. І каже, що здорових серед нашої грени десь за тридцять відсотків.

Пауза.

– Подейкують, що в Японії почалася війна, на цей раз уже точно. Англійці постачають зброю урядові, голландці – повстанцям. Здається, вони змовились між собою. Почекають, доки там усе порохом піде, заберуть геть усе та розділять. А французьке консульство сидить і спостерігає, ці завжди тільки на те й здатні, щоб спостерігати. Надсилати повідомлення про різанину та про те, як іноземців убивають, мов овечок, – це єдине, що в них добре виходить.

Пауза.

– Маєш каву?

Ерве Жонкур налив йому філіжанку кави.

Пауза.

– Ті двоє італійців, Феррері та ще один, вони торік їздили до Китаю… Привезли звідти п’ятнадцять тисяч унцій[2] грени, гарний товар, у них купували хлопці з Болле, кажуть, що якість найвища. Через місяць знову приїдуть… Запропонували непогану угоду, ціну склали пристойну, одинадцять франків за унцію, все застраховане. Це люди серйозні, мають підтримку від поважних організацій, продають грену половині Європи. Серйозні люди, кажу тобі.

Пауза.

– Я не знаю… Утім, мабуть, ми можемо це зробити. Маємо нашу грену, співпрацю Пастера, можемо ще купити у тих двох італійців… Можемо це зробити. Люди довкола кажуть, що знов їхати туди – це божевілля… Та ще й витрачати купу грошей… Кажуть, що ризик занадто великий, і щодо цього вони мають рацію: раніше обставини були інші, але тепер… Тепер важко повернутися звідтіля живим.

Пауза.

– Річ у тому, що люди не бажають утратити грену. А я не бажаю втратити тебе.

Ерве Жонкур посидів іще трохи, придивляючись до парку, який досі не встиг насадити. Потім ухвалив рішення, якого досі не ухвалював.

– Я поїду до Японії, Бальдаб’ю, – сказав він. – Придбаю там грену, якщо доведеться – власним коштом. Тобі треба тільки вирішити, чи я маю продати її нашим людям, чи комусь іще.

Бальдаб’ю такого не очікував. Він почувався так, ніби однорукий виграв – останнім ударом,