Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Поїхала в район, щоб купити маленького хлопчика.

- Ура! Баба Софа привезе нам братика!

- Та ні, дітки. Вона привезе вам вашого дядька.

- Маленький хлопчик - і наш дядько? Кубендія!

Кубендія, коли дитина такі слова вживає, подумала я. Хоча - діти у Великих Колодах талановиті. Часом і не таке скажуть.

До районної лікарні доїхали з вітерцем. Баба Софа, якось одразу помолоділа, визирала з вікна другого поверху і показувала всім згорточок, з якого стирчав червоненький писочок маляти. Потім ми відійшли вбік, а дід Андрій лишився - давати звіт про хатні справи.

- Андрію, корова доїться?

- Доїться.

- Картоплю підгорнув?

- Еге ж.

- Курям підсипав?

- Підсипав…

- Пенсію отримав?

- Що?

- Гроші, кажу, получив?

- Не чую…

- Брешеш, старий чорт, добре чуєш!

Дід Андрій хмикнув у вуса і взявся у боки:

- Може й чорт! Але що старий - ото вже неправда!

Пам’ятаю, колись, ще як тільки ми з Павлом з міста до села повернулися, один ну дуже тоді відомий політик аж пінився, виказуючи по телевізору, що в Україні дурних немає. За всю Україну розписуватися не буду. А от що в наших Великих Колодах дурні повивелися - так це вже точно!

Зараз модно писати на початку чи наприкінці детективних повістей або фільмів, що описані події ніколи не відбувалися, всі співпадіння персонажів із конкретними особами - чиста випадковість і взагалі - все, що ви побачили чи прочитали, не має нічого спільного з дійсністю.

Як на нашу думку - то є в таких твердженнях щось нещире. Ну нехай там про якогось бандюгу можна сказати, що його насправді не було, спіть спокійно, шановні читачі. Але ж якщо в повісті є добрі люди і добрі справи, то навіщо стверджувати, що їх насправді не існує?

Ми ж навпаки - запевняємо: більшість подій, описаних у наших детективах, саме й відбувалися насправді. Таки так - і двійники Вірки Сердючки по селах ліві концерти давали, і пройдисвіти, що на базарі поросятами, вапном підпоєними торгували, продали таких поросят не кому-небудь, а свасі нашій. І як агітатори з різних фракцій перед виборами за барки бралися, а їхній недотумкуватий колега забрів агітувати до чужого округу - все це ми бачили власне під час кожної передвиборчої кампанії, в яку з письменницької цікавості стромляли свого носа. Реальні особи - і баба Софа, котра не могла вимовити ім’я зятя-кавказця, і дід Андрій, якого на старості років на любов потягло і, на жаль, бідолаха, що на хворобу Бехтєрєва потерпав, та на себе руки наклав… було.

Старше покоління на Вінниччині досі пам’ятає вчителя, вбитого за загадкових обставин у середині шістдесятих… а вже в наші дні за таких же загадкових обставин загинув інший вчитель, що цілком міг би бути сином того, першого. Щоправда, причини їхньої загибелі так і залишилися нез’ясованими. Тож ми і пропонуємо свою версію.

І страта в Дем’яновій балці людей, винних лише в тому, що хотіли ЖИТИ - була. І нікуди від того не подінешся. Як і від перевертнів-вовкулак, котрим усе одно, яка влада, аби бути при ній. Але досить про те.

Генделики з дотепними написами на кшталт: “Якщо хочеш буть щасливим, замість водки випий пива” ми бачили в славному містечку Могилів-Подільському.

І кнур Коханий - уявіть собі, теж був, його ми бачили на власні очі!

І навіть те, що шістдесяти-з гаком-літня бабця дитинку народила - теж колись було! В одній палаті з нею лежала молоденька мама, котра тоді ж вродила доню… майбутню Лапікуриху!

І нічого не треба вигадувати! Варто лише уважно слухати і пильно дивитися.

Якось взимку їхали ми вночі автобусом з Києва до Гусятина, батьківщини славного сина українського Северина (а точніше - Семерія) Наливайка. Згадували минулі подорожі, наші мандри фронтами Балканської війни, дивилися, як місяць по верхівках дерев скаче. Якось сам по собі й вірш напросився:

Летимо через ніч - кудись.

Ти шепочеш мені: не журись.

Пригадався боснійський шлях:

Місяць ліг на сухе гілля,

І спливають кров’ю зірки…

То - минуле. Печаль покинь.

Тут автобус повернув в об’їзд, проїхав кілька кілометрів і зупинився. Ми вийшли розім’яти ноги. І от дивина: точно знаємо, що ніколи в цих місцях не були, так чому ж вони нам такі знайомі?

Придивилися уважно: маленька заправка, коло неї порається дядько, якому допомагає синок-підліток… трохи далі - генделик, із військового намету з маскувальною сіткою перероблений… за генделиком будочка “на два очка”…

- Слухай, це